Женовефа провела рукою по шиї, під пальцями відчула тепло шкіри і пульсування крови. Заплющила очі.
— А потім?
— Потім гладив би твої груди…
Вона глибоко зітхнула й відкинула голову назад.
— А де саме?
— Там, де найніжніше й найгарячіше… Прошу тебе… дозволь…
— Ні, — відповіла вона.
Елі підхопився й став перед нею. Женовефа відчувала подих, що пах солодкою булкою та молоком, неначе подих дитини.
— Не можна тобі мене торкатись. Забожися, що не торкнешся мене.
— Курва ти, — прохрипів він і кинув на землю зім’яту шапку. За ним гримнули двері.
Елі повернувся вночі. Тихенько постукав; Женовефа знала, що це він.
— Я забув шапку, — сказав пошепки Елі. — Кохаю тебе. Присягаюся, що не торкнуся тебе, поки ти сама цього не захочеш.
Вони сіли в кухні на підлозі. Смуги червоного жару освітлювали їхні обличчя.
— Я маю знати, чи живий Міхал. Я й досі його жінка.
— Чекатиму, але скажи, як довго?
— Не знаю. Можеш дивитися на мене.
— Покажи мені груди.
Женовефа зсунула з плечей нічну сорочку. Зблиснули голі груди та живіт. Вона чула, що Елі перехопило подих.
— Покажи, як ти мене прагнеш, — прошепотіла Женовефа.
Він розстебнув штани, й Женовефа побачила напружену пуцьку. Відчула ту насолоду зі сну, котра була коронацією всіх зусиль, поглядів і прискореного дихання. Ця насолода була поза всяким контролем, не можна було її затримати. А те, що зараз з’явилося, лякало, бо нічого більше вже бути не могло. Ось воно здійснилось, пролилося, закінчило і почало, і відтоді все, що станеться, буде ніяким і гидким, а голод, який прокинеться, буде ще сильнішим, аніж будь-коли досі.
Дідич Попельський утрачав віру. Не переставав вірити в Бога, але Бог і все інше робилися якимись невиразними, пласкими, наче гравюри в його Біблії.
Дідичеві здавалося, що все гаразд, коли з Котушува приїжджали Пельські, коли він грав вечорами у віст, коли розмовляв про мистецтво, коли відвідував свій погріб або обрізав троянди. Все було гаразд, коли з шаф пахло лавандою, коли він сидів за своїм дубовим письмовим столом з ручкою, що мала золоте перо, а ввечері жінчині руки масажували його стомлену спину. Та коли Попельський лишень виходив, виїжджав десь із дому, хоч би до Єшкотля на брудний ринок чи до навколишніх сіл, то просто втрачив фізичну стійкість до світу.