«Шолудивий Буняк! Шолудивий Буняк котиться!» — кричала Ірця, тицяючи тонким пальчиком у мене, поки я летів донизу, і реготала на все горло. Шолудивий Буняк прийшов із казок про половців, що ними Ірчина бабуся вколисувала маленьку онучку, насправді змушуючи її всеньку ніч труситися від жаху, із головою накриваючись коцом. Ми не знали, на кого схожий той дивний міфічний персонаж, знали тільки, що йому відрубали голову, яка довго-довго котилася полями й лісами, доки її не наздогнав якийсь руський молодець. І тепер вона виходить ночами, і якщо гляне на кого — той одразу помре.
«Шолудивий Буняк котиться!» — щирилася маленька реготуха, сміхом притлумлюючи страх. Я дивився на фотографію на стіні — і бачив живу Ірцю, ніби вона отут стояла переді мною.
* * *
Офісом блукала пустка: кожна книжка тут, кожна поличка волали про смерть їхньої власниці.
Слідство продовжувалось уже тиждень, а нічого конкретного так і не стало відомим. Знайшли Ірцю під висотною будівлею, в якій вона працювала. Чи випала вона з двадцятого поверху, на якому розташований її офіс, слідство стверджувати не могло, оскільки, хоча тіло знайшли під вікном її кімнати, саме вікно було щільно зачинене, а кімната замкнена на ключ зсередини.
Ушкодження на тілі такі, що медики не мали сумнівів: летіла Ірця щонайменше з дев’ятнадцятого поверху. Оперативники одразу ж метнули перевіряти кімнати над і під Ірчиною, але тут наштовхнулися на нову перешкоду: і на дев’ятнадцятому, і на двадцять першому поверхах велися ремонтні роботи, у приміщеннях штовхалася купа трудівників, у вікнах висіли муляри, тож випасти звідси Ірця ніяк не могла.
Слідчий, зрошений потом від задухи в кімнаті, втаємничено повідомив мені, що один із мулярів на дев’ятнадцятому поверсі звернув увагу на те, як повз нього щось нібито пролетіло, а тоді внизу вчулися крики; він визирнув і побачив на асфальті людину в темному брючному костюмі, тож він не відразу навіть зрозумів, що це була жінка. Ніхто з робочих двадцять першого поверху анічогісінько не помітив, про нещасний випадок здогадалися, коли на вулиці зчинився ґвалт.
Перевіряли оперативники й непевну можливість, що Ірця випала з сусіднього вікна чи з іншого поверху — набагато нижче або вище двадцятого, але всюди заходили в глухий кут: кругом знаходилося ніяк не менше двох свідків, які кров’ю могли підписатися, що вже з їхнього вікна жодна Ірця не випадала. Погодитися ж, що людина випала з вікна, на хвильку затримавшись, аби щільно його зачинити за собою…
* * *
Мене ж бо якраз не здивував факт, що двері були замкнені зсередини. Маючи — службова необхідність! — певні навички роботи з сейфовими замками, я міг би досить легко організувати фокус із замиканням чи відмиканням замка, в якому з іншого боку стирчить ключ, — за умови, що замок буде не дуже складним. Тому я вирішив для себе, що повинен потрапити в Ірчин кабінет. Повинен перевірити сам, чи можна таке вчинити з тамтим замком.
За тиждень я визрів до потрібної кондиції і тепер стояв ув Ірчиній кімнаті, потопаючи в пухкому килимі. Фокус із замком виявився легким: замок був поганеньким і простим, тож одну задачу я вже вирішив Але якщо вбивця хотів заплутати слідство і спершу викинув Ірцю з вікна, а тоді вікно зачинив і, вийшовши з кімнати, замкнув двері, лишаючи ключ усередині, то питання поставало важливіше: хто він — Ірчин убивця? Не можу ж я, справді, повірити, що Ірця напилася до нестями й випала з вікна, а раму потім на місце шарпнув вітер — чи що Ірця, вічна оптимістка, яка сотню разів рятувала мене від хвороби, котру Максудов називав меланхолією, вистрибнула з двадцятого поверху!..
Я ще раз перейшов кімнатою, намагаючись визначити, чи зможе вона мені допомогти вияснити причину Ірчиної смерті. Колупатися в речах покійниці — особливо, якщо ця покійниця була вашою приятелькою ледь не з пісочниці,— не надто приємна справа, але нутро моє пекло вогнем, що я повинен це зробити: ще раз у цій кімнаті мені навряд чи випаде опинитися.
* * *
Відкривши верхню шухлядку Ірчиного столу, я відразу наштовхнувся на рукоопис її нової роботи — сценарію, з яким я ще не мав честі ознайомитись особисто, але про який мені доводилося чути багато разів. Ірця марила цим сюжетом іще з дитинства, і всі вже знали історію її чудесного порятунку: на сільській сумирній конячці маленька Ірця об’їздила свої володіння — здоровезне пасовище, де розбрелися від спеки неймовірно знуджені корови. Літній полудень розморив і корів, і собак, і людей — і навіть, здавалося, траву, яка ліниво схиляла своє колосся.
За Ірчиною спиною громадився ліс — такий само тихий і знуджений, як і все довкруж. Сонце на мить заховалося за білу-білу, майже прозору хмарку; несподівано дмухнув вітер. У глибині лісу вчулося тихе бурчання, і на пасовисько вийшов здоровезний пес, що більше нагадував величезного, надприродного вовка. Конячка під Ірцею нервово скосила правим оком, наштовхнулася на непорушний погляд пса, здригнулась — і понесла. Понесла так, що Ірця, вчепившись маленькими кулачками в гриву, мріяла тільки, аби конячка не перечепилася випадково через який корінь чи не втрапила копитом у ямку.
Не добігши п’ятьох метрів до яру, що ним закінчувалося пасовисько, конячка розвернулася під прямим кутом і рвонула вздовж нього, але Ірця, яку ніби штовхнули в спину, зірвалася з худого хребта, на мить зависла в повітрі й уже в наступну секунду летіла в яр. Не встигнувши навіть від страху замружити очі, Ірця дивилася, як наближається дно яру, де вона ось-ось зламає шию.
З дна яру на Ірцю сліпими більмами гляділа голова — просто голова без тулуба — і ядуче посміхалася. Видіння було таким реальним, що Ірця від подиву розтулила рот, забувши про страх. І в цю мить її сорочка зачепилася за товстий вербовий корінь — й Ірця зависла, недолетівши з метр до дна яру. «Я тебе ще дістану»,— чітко проказала голова — і провалилася під землю.
З тої пори Ірця й захворіла мультиплікаційним сюжетом, який виношувала вже тридцять років: сюжетом, де головними героями були польовики, лісовики, мавки, мелюзини, страдчата, нічки, гриф, песиголовець — всі ті, що приходять до дітей у снах і що їх діти забувають, стаючи дорослими.
* * *
Товстий стос малюнків був кольоровим. Всі книжки я читаю з кінця, й Ірчина праця не стала винятком. Я витягнув нижній аркуш.
З останньої сторінки до мене щирилася потворна голова, з очниць якої стирчали вила, увігнані туди міцною селянською рукою. Голова кривила вуста й, здавалося, примовляла: «Я тебе ще дістану!» Шолудивий Буняк — це ім’я дали йому в Карпатах, — у якого такі тяжкі брови, що їх вилами треба підіймати, щоби він міг бачити, — саме його так налякався у страшну третю ніч філософ Хома Брут.
Мить тому щільно замкнене вікно шарпнуло протягом. Вітер майнув по ногах, пробрався під холоші штанів, вистудив шкіру. За вікном потемніло: день перескочив у вечір непомітно. Сонце на заході з гарчанням проковтнула сердита грозова хмара. Серце моє чомусь неспокійно затенькало.