Сирена шаленіла. З двох боків до місця пригоди мчали «швидка» й міліція. Гамір вулиці, в якому ще хвилину тому розрізнити можна було збуджені голоси, сигнали трамваїв, гуркіт будівництва неподалік, потонув у різких механічних звуках, від яких судомило щелепи.
Новий хмарочос — двадцять чотири поверхи синього скла й бетону — вивищувався над вулицею. Коло його підніжжя, майже не видне з висоти останнього поверху, розпластане було тіло — розкидало руки, підігнуло неприродно коліна, вивернуло голову. Водоспад скла струменів додолу — змити з тротуару криваву пляму, стерти сліди смерті — і не міг ніяк досягнути землі.
* * *
М’яко клацнув замок, і я опинивсь у великому офісному приміщенні. У шибку пробивалося сонячне світло, пекло очі. Пухкий килим на підлозі приховував мої кроки, і я ступав ним обережно, боячись зім’яти довгу ворсу.
Навіщо ж я опинився в чужому офісі в неділю? Все почалося з телефонного дзвінка. Ірця, моя шкільна товаришка, з якою останнім часом я підтримував стосунки на льоту, у вічному поспіху — її й моєму, — ридма ридала в слухавку. З нечленоподільного потоку слів я вирізнити зміг лише одне: «Мене штовхнули в спину». Не реагуючи на мої непевні спроби втрутитись у її монолог, вона проридала хвилин зо п’ять, а тоді враз повісила слухавку. І все.
Потім я дзвонив їй додому, на роботу, на мобільний. Її ніде не було. Зі всіх відомих мені номерів лилися рулади довгих гудків, за якими не вгадувалася присутність людини. Я легко погодивсь із власним припущенням, що Ірця могла дзвонити і з вуличного автомата, і з іншого міста, але тривога не полишала — гризла й гризла мене жовтими щурячими зубами.
Зранку був іще один дзвінок. Сухий офіційний голос наказав повідомити йому, з ким він має честь розмовляти, а на мої несміливі заперечення відповів, що мій номер телефону — останній, на який учора дзвонили з мобільного покійної Ірини В’ячеславівни Солтис. У горлі в мене булькнуло, але вигук я притлумив. Сухий офіційний голос витлумачив мовчання на свій копил і суворо порадив мені не намагатися перервати зв’язок і тоді квапливо тікати від закону.
— Що з нею сталося? — слабко промимрив я у відповідь. — Коли?
— На ці питання я зможу відповісти вам лише під час особистої зустрічі,— іронічно повідомив голос.
* * *
Страшну задуху в кабінеті слідчого не міг збороти навіть дощ, що вже з півгодини періщив за вікнами. Слідчий, для якого Ірчина смерть була тільки зайвим клопотом, але він намагався не видати цього різким зауваженням, глядів на мене співчутливо. Мружив очі на мої плутані й неоковирні пояснення.
— Так о котрій годині дзвонила вам учора Ірина В’ячеславівна? — раз у раз перепитував він.
— Близько другої. Я точніше не скажу, — відповідав я хрипко й сам дивувався неприродності свого голосу. — Я на годинника не глянув, тільки знаю, обідня перерва якраз скінчилася…
— Послухайте, — казав на це слідчий, — ви щось, мабуть, переплутали. Ірина В’ячеславівна загинула опівдні. І «швидка», й оперативники були на місці за п’ятнадцять перша. Як могла вона вам дзвонити о другій?
— Не знаю, — ще більше губився я. — Не міг я так сильно з часом помилитися…
— Час ви назвали правильно, бо дзвінок був лише один, от тільки, може, то вам дзвонила зовсім не вона? Хтось інший — з її телефону? Бо ж мобільного на ній не знайшли — він лишивсь удома, підключений до зарядного пристрою.
— Ні-ні, це дзвонила вона! — заперечував я без ентузіазму. — Як міг я не впізнати Ірчин го… тобто, голос Ірини В’ячеславівни!
— Але на той час Ірина В’ячеславівна була вже дві години мертва!
Хибне коло.
* * *
Роззираючись на всі боки, я стояв посеред Ірчиного офісу. Боявся ступити крок, боявся дихати повітрям кімнати, мені-бо здавалося, що, вдихнувши одного з Ірцею повітря, я навчуся читати її думки, зможу проникнути в таємницю її смерті, бо ж, як не хотілося б мені її розкрити, я лякався до підшкірного холоду, що не зможу потім із нею жити.
Над Ірчиним столом на стіні скотчем була приліплена фотографія, на якій нам із нею по шість рочків — саме той вік, коли людина починає усвідомлювати себе. Тоді зароджуються спогади. Мій перший серйозний спогад — цікавуща гра, що її вигадала маленька фантазерка Ірця: з пагорба, який круто спускався в долину й занурювався в ріку, ми скочувалися по двадцять, по тридцять разів, доки сили ставало дертися нагору, доки в голові починали літати мухи, доки до горла підступала нудота, а обличчя з рожевого ставало зеленим, — і з розгону плюскали просто в воду, здіймаючи шалені бризки.