На лавочці біля цементного заводу сиділи діди, вони раз у раз бралися за грудки й горлали один на одного.
Навкруги падав цементний пил, укриваючи навколишні садки й будинки. Я вийшов у запорошене поле.
Під самітною грушею якийсь чоловічок жав серпом траву.
— Що воно за діди біля прохідної? — спитав я. — Ледь живі, а репетують!
— Ото біля брами? Це наші пенсіонери, — сказав чоловічок, жнучи і далі.
— Але ж у них безхмарна старість!
— Звісно! — сказав чоловічок. — Я також сподіваюсь через рік-два сидіти там з ними.
— Якщо ви взагалі дочекаєтеся тієї пенсії!
— А то як же, тут клімат здоровий. Середній вік людини в нас сімдесят років, — сказав чоловічок, спритно жнучи травичку, від якої клубами, наче пара від залитого вогнища, підіймався цементний пил.
— Скажіть-но, про що ж ті діди сперечаються? Чого вони так волають?
— Їх непокоїть цементний завод. Їм здається, ніби за них він працював краще. До того ж коли накричишся, то за вечерею й кухоль пива дужче смакує. Розумієте, вони все життя пропрацювали на заводі, зрослися з ним, ото й не можуть жити без нього.
— А чому б їм не податись по гриби? Чи взагалі виїхати в ліси під кордоном? Кожен міг би мати там будиночок із садком.
Сказавши це, я провів під носом рукою, й на руці залишилася слизька чорна смуга.
— Воно то так, — сказав чоловічок, переставши жати. — Один пенсіонер, Маречек, поїхав був у ті ліси, а за два тижні його привезла «швидка». Від чистого повітря він дістав там астму. А тут через два дні знову став як огірочок. Отой, що біля прохідної найдужче горлає, ото він і є, Маречек. Розумієте, тут міцне повітря, густе, мов гороховий суп.
— Я не люблю горохового супу, — сказав я і відійшов під грушу.
Путівцем хтось їхав учвал парою коней, з-під копит здіймалась цементова хмара, огортаючи віз. Невидимий візник весело співав, правий кінь натяг віжки й зірвав грушеву гілку, струсивши ще цілу хмару цементової пилюки. Мацаючи поперед себе руками, я виборсався з цієї хмари, а за мить побачив, що мій чорний костюм став сірим.
Я промовив:
— Пане, скажіть, будь ласка, де живе Їрка Бурган!
Чоловічок однією рукою вимахував серпом, а другою врівноважував рухи свого тіла.
Раптом він зачепив серпом якусь кротовину, злякано схопився й побіг у поле.
— Оси! — кричав він, наче шаблею розмахуючи серпом над головою.
Я його наздогнав: