Грейсон зняв кайдани з рук і ніг прикутого до ліжка юнака.
– Харте! – гукнув роздратовано.
Той не поворухнувся. Грейсон, повагавшись, з усієї сили копнув його ногою.
– Гей, Харте, чорт тебе забирай! Я тебе звільняю – бо можу й не повернутися.
Джон Харт не розплющив очей, і взагалі невідомо було, чи він щось відчув. Єдиною ознакою життя в цьому нерухомому тілі було те, що воно іще не застигло, а лишалося пружним. Обличчя було дуже бліде, чорне волосся злиплося від поту.
Грейсон розважливо проказав:
– Харте, я вирушаю на розшуки Малкінса. Пам’ятаєш, він пішов чотири дні тому, збираючись щонайбільше за двадцять чотири години повернутися?
Не одержавши відповіді, літній чоловік зібрався був іти, але повагався й сказав:
– Харте, якщо я не вернуся, ти повинен збагнути, де ми є. Зрозумій, це нова планета. До нас тут ніхто ще не був. Наш корабель зазнав аварії, ми дісталися сюди втрьох у рятувальній капсулі, і нам конче потрібне пальне. Його й пішов шукати Малкінс, а я зараз іду на розшуки Малкінса.
Постать на койці лишалась нерухомою. І Грейсон неохоче вийшов із капсули і подався до пагорбів. Він майже ні на що не сподівався.
Троє людей було на цій забутій богом планеті, і з них один – божевільний.
Дорогою Грейсон здивовано роззирався навкруги. Пейзаж дуже нагадував земний: дерева, кущі, трава і далекі гори, огорнуті млою. Трохи дивно! Адже після посадки вони з Малкінсом були певні, що опинилися в пустельному світі без атмосфери й життя.
Легенький вітерець торкався його щік. У повітрі пахло квітами, Грейсон бачив, як пурхають між дерев пташки, а одного разу почув пташиний спів, страшенно схожий на щебет польового жайворонка.
Він ішов цілий день, але так і не натрапив на слід Малкінса. Не було й ніяких поселень, які свідчили б про наявність на планеті розумного життя.
Вже перед смерком він почув: його кличе по імені якась жінка.
Здригнувшись, Грейсон озирнувся. То була його мати, але набагато молодша, ніж запам’яталась йому в труні вісім років тому. Вона наблизилась і промовила суворо: “Біллі, не забудь узути гумові чоботи”.
Він витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Потім, наважившись, підійшов і торкнувся до неї. Жінка взяла його за руку. Пальці її були теплі, як у живої.
Вона сказала:
– Піди скажи батькові, що вечеря готова.
Грейсон випручався і відступив, напружено озираючись. Вони удвох стояли на безлюдній, порослій травою рівнині. Далеко попереду виблискувала сріблом річка.
Він одвернувся від жінки й пішов назустріч вечірнім сутінкам. Коли озирнувся, нікого вже не було. Аж раптом відчув: поряд із ним іде в ногу якийсь хлопчик. Спочатку Грейсон не звернув на нього уваги, але потім крадькома глянув на свого попутника.
Це був він сам у п’ятнадцять років.