«Невже, — подумав Жан Моньє, — і ці чарівні дівчата прибули сюди, аби померти?»
Вони відповіли йому довгим серйозним поглядом і прошепотіли декілька слів, які Жан не розчув у вокзальному гаморі.
На щастя, автобус готелю «Танатос» жодним чином не нагадував катафалк, хоч і були такі побоювання. Пофарбований у яскраво-синій колір, з блакитно-жовтою облямівкою, він сяяв проти сонця, разюче вирізняючись на тлі автомобілів, з яких уже давно сипався порох, іспанців та індіанців, що брудно лаялися, та задрипаного двору, схожого на ринок металобрухту. Дорога була немов затиснута між скелями, вкритими лишайниками, які сповивали вершини сіро-блакитним серпанком. Вище, понад хмарами, гірські породи мінилися металевими барвами. Водій, вбраний у сіре, був кремезним чоловіком з лупатими очима. Не бажаючи заважати своїм супутницям, Жан Моньє скромно влаштувався біля нього. Коли автобус, подолавши черговий крутий віраж на серпантині гірської дороги, пішов на приступ нової вершини, француз спробував розговорити свого сусіда:
— Як давно Ви працюєте водієм у «Танатосі»?
— Вже три роки, — пробурмотів той.
— Це, мабуть, дуже дивне місце.
— Дивне? — перепитав водій. — Чому ж дивне? Я просто керую своїм автомобілем. Що ж тут дивного?
— Люди, яких Ви привозите… Чи повертався хоч хтось із них назад?
— Не часто, — відказав чоловік трохи збентежено. — Не часто… Однак, таке трапляється. Я сам тому підтвердження.
— Ви? Справді?.. Ви колись прибули сюди як… клієнт?
— Месьє, — перебив його водій. — Я погодився на цю роботу, аби більше ніколи не говорити про себе. Між іншим, ці повороти дуже круті. Ви ж не хотіли б, сподіваюся, аби я вбив Вас і цих двох чарівних дівчат?
— Звісно ж, ні, — промовив Жан Моньє. За хвильку він зрозумів, до чого ж комічною була його відповідь, і посміхнувся.
За дві години водій, не промовивши ні слова, вказав на силует готелю «Танатос», що височів над плоскогір’ям.
Готель належав до іспано-індіанського архітектурного стилю. Це була низька будівля з пологим дахом і терасами; стіни були пофарбовані в червоне і здавалися глиняними. Кімнати виходили на південь, на осяяні сонцем ґанки. Портьє-італієць зустрів новоприбулих. Його чисто поголене обличчя викликало у Жана Моньє яскравий спогад про іншу країну, гамірливі вулиці великого міста і заквітчані бульвари.
— Чорт забирай! Де ж я міг Вас бачити? — запитав він у портьє, коли хлопчик-служка забирав його валізу.
— В готелі «Рітц», у Барселоні… Моє прізвище — Сарконі… Я емігрував під час революції…
— З Барселони до Нью-Мексико! Яка подорож!
— О, месьє! Обов’язки консьєржа однакові всюди… От тільки папери, які Вам доведеться заповнити, тут трішки складніші… Прошу мене вибачити.
Він простягнув трьом новоприбулим друковані анкети, які, справді, рясніли графами, запитаннями та уточненнями. Просилося точно зазначити дату і місце народження, а також осіб, яких потрібно буде розшукати у разі нещасного випадку:
«Просимо Вас надати як мінімум дві адреси родичів та друзів, також переписати від руки Вашою рідною мовою нижченаведену формулу А:
Я, нижчепідписаний, перебуваючи при добрім розумі та ясній пам’яті, добровільно відмовляюся від життя і знімаю будь-яку відповідальність, у разі нещасного випадку, з адміністрації готелю „Танатос“…»
Гарненькі дівчата сиділи одна навпроти одної і ретельно переписували формулу А. Жан Моньє відмітив, що вони обрали німецький варіант тексту.