— Як ви там, батюшко, воювали? Чи розплатилися за все з ними?
— За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.
— Як вам вино?
— До-обре. Я би-м такого з фляжчину додому взєв. Для причестя.
— А що — і візьміть.
— Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?
— О, я буду дуже рада.
— Файна кобіта, — прицмокує батюшка. — Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.
— Вона має чоловіка.
— Гм, шкода.
Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.
Мама відписала: «Слава тобі господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого серйозного то чого не їдеш. Я так переживаю».
Прийшов лист і від отця Герасима.
«Слава Йсу! Ну, єк ти там поживаєш? Єк твої ноги? Чи вже ходиш? Не раз згадаю за тебе, що так мені на душі тєжко, жи я вдома, а ти ще на чужині. Слухай сюди: підлатайся там єк-будь та катай до мене. Я тебе ту живо на ноги поставлю.
Я приїхав домів, а дивлюсь — нема доми. Нема де й голови притулити. Дєкувати, люди добрі зійшлись на толоку та плебаню мені поставили. Сам тепера газдую. Нема моєї Гандзі, нема діток. Сам, єк тополя серед поля. Вже зачєв правити. В неділю таку проповідь прочитав — не повіриш, люди плакали. Ая. Розказав за наше бідування в неволі, за нашу каторгу та й за партизанку. Але вони ся й дивували, кажут: батюшка наш — герой. Тіко ніхто мені медалів не дав. А бігме б, жи тоті медалі носив. Хоч воно до ряси й не той, а все їдно носив би. Передай Катаріні, жи теє барилко вина, котре мені дала, хоч до хати й не доїхало, але все їдно пішло на добро. У тім вагоні, що я їхав додому, було багато з концтаборів. Таки наші всі. Я їх і запричащав. Воно, правда, лиш по ковточку дісталося, але то було святе причастя. За побєду.
На цім бувай здоровий. Відписуй мені справно. Єк шо-шо, то можеш ще їдно барильце прихопити».
Минув майже рік від часу поранення. Антось уже ходив і тільки чекав, коли з’явиться Лоренцо, який обіцяв дістати всі необхідні папери для виїзду на Батьківщину. Катаріна ходила сумна і роздратована. Одного дня, коли Антось сидів на подвір’ї, вигріваючи ноги на сонці, з’явився Лоренцо, а з ним ще якийсь чоловік. Той чоловік люто зиркнув на Антося, а вгледівши Катаріну, що саме виходила з кошари, розрепетувався, наче скажений:
— Merde! Хто це в тебе на утриманні? Кого ти тут пригріла?
Лоренцо його за руку:
— Джованні, заспокойся. Я ж тобі все пояснив. Це партизан з мого загону. Ми його тут пораненого лишили. Сьогодні він поїде.
— Та нехай я з’їм десяток щурів, засмажених в скипидарі, якщо я цій хвойді ребра не переламаю!
— Джованні, не забувай — це моя сестра!