Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.
— Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо!
Це Катаріна ще знадвору гукає.
— Синьйор Антоніо! Кінець війні!
Вона сміється і розмахує газетами.
— Читайте.
— Ваш Лоренцо ще не з’явився?
— Завтра будуть тут. Я бачила його сина.
Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.
— Я вціджу вина. Таке свято!
Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання — поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так зтужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?
— Антоську! — голос отця Герасима.
Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і — до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.
— Най тя шляк трафит! — гуде батюшка. — Як ти ся високо забрав! Пфу-у.
З ним ще двоє — Лоренцо і Родріго.
— Boena dia!
— Buenas dias!
— Ну, Антоську, — плескає його по плечу батюшка. — Єк воно? Пора по хатах?
— Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.
— А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.
Катаріна принесла вина й накрила стіл.
— А він що — дивитися буде? — питає батюшка. — Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.