Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і рака, тримаючи за клешню лише двома пальцями, а решту розчепіривши, наче манірна панночка, бо пан Цєпа-Кульчицький був з неабиякого роду, один його пращур колись врятував Відень від турків і відкрив першу в Європі кав’ярню. Буслик на це тільки плечима стенав: «По-одумаєш — кав’ярню! Якби він першу бочку пива притарабанив до Європи — о, це було б чим сі гонорувати! А то — кава, пхе».
— У вас там раків їдять? — спитав Дзнюник.
— У них там більше крабів їдять, — встряв Буслик. — Таке — на павука подібне.
Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Буслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?.. Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?
— А ви той… не її брат?
— Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, — шипить Дзюник. — Іди-но ще пива принеси.
За хвилю Буслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.
— Італійській делегації — гіп-гіп ура! — рокоче Соломон.
Буслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:
— Я — Мицьо, х-хе.
Тоді й інші назвали себе.
— Дзюник, — незвичним для себе басом.
— Пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг, — з легким укліном.
— А я тойво… пан Буслик, — і, скосивши око на Цєпу: — Так само до ваших послуг.
— Соломон Ціттербакен, служитель храму.
— Дуже приємно, — відказав принц. — Антось.
— Як-як? — вирвалося в Буслика.
— Буслик! — не втерпів Дзюник. — Перестань їрундою займатися.
— А я що? Я нічо. Але от вони й балакають по-нашому, і звати їх Антось.
— Та мене, бачте, до Італії війна занесла. Був я в концтаборі, потому трохи партизанив. А як перебило мені ноги…
— Чи ти ба! — встряв пан Буслик. — Ви помагали італійцям, а я воював з ними. В шіснайцятім році в Альбанії. Що там люду загибло — страх божий! Нас італійці замкнули в горах. В долині весна, а ми в снігах. А вдягнені зовсім не як для зими. Мерзнемо, з голоду пухнемо, але сі тримаєм. Коби хто спитав, за що такі муки — не знав би, й що вповісти. Було нас дві сотні, а лишилося вісім чоловік. Італійці гадали, жи нам капут, та й пішли собі. А ми втоди ти-хонь-ко, ти-хонь-ко ноги на плечі та й драла. Недалеко зайшлисьмо, як нас австріяки злапали. О, курча беля, — назад до войська. Але я вже не був такий дурний по чужих землях крівцю проливати, нє-е — дезертував. Втік до хати. А ту Альбанію буду памнятав до остатного причастя. Ще й донині крижи ломит.
— У вас, пане Буслик, на всі трафунки життя своя історія, — шпигонув пан Цєпа. — Гадаєте, жи я ніц не годен вповісти за Італію?