Люботинці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.
— Це пиво возитимуть просто з Калуша!
Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.
З того знаменного дня «Пиво-води» з тріумфом увійшло в життя люботинців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» — так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав: «Вам подадуть!» — і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи: «Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі». А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: «Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі — дарагой! — з-під старої баби соки!» Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» — зник за рогом.
Отож принц наблизився до пивної, де на моріжку сиділи Дзюник, Мицьо і пан Цєпа-Кульчицький. Перед ними стояли кухлі з пивом, а на розстеленій газеті червоніли раки.
— Скажіть, будь ласка, де тут живе Марта? — спитав принц.
— Оно її хата, — вказав рукою Дзюник. Незнайомець подякував і хотів уже було йти, але чоловіки зацікавилися не на жарт.
— А ви хто їй будете?
— Знайомий… От приїхав до неї.
— Звідки?
— Здалеку. З Італії.
— З самої Італії?
— Так.
Тут з’явився Буслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:
— Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.
А пан Буслик:
— То що — твій колега? — спитав у Дзюника.
— Він до Марти з Італії приїхав.
— Ну да! — І погляд Буслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Буслик прискалив око і так єхидно:
— Хе-х…
Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.
— Та я що? Я нічо.