Те, що він побачив, таки ошелешило його. Подвір’я було запущене й геть заросле бур’яном та кропивою. Відразу видно, що сюди хтозна-відколи не ступала жива нога. Будинок весь повитий густим плющем, в якому аж дзвеніло від голосного сполоху горобців.
Дем’ян підійшов до дверей і без особливих зусиль відчинив. Неймовірно рипучі сходи, що кришилися й осипалися під кожним кроком, вивели нагору. Сполохана зграя кажанів раптом фуркнула з-під стелі і завищала так пронизливо, аж по спині мурашки побігли. Липке тепле павутиння припало до обличчя, ледве зібрав його з волосся.
Перед входом до покою, де провів він ніч, зупинився і прислухався. За дверима чатувала тиша. Натис на клямку, і та зовсім легенько виламалася. Тоді вдарив плечем, але, певно, засильно, бо двері зірвалися з петель і полетіли на підлогу, а він за ними услід в густі хмари куряви, що враз ізнялася з підлоги й затанцювала в тьмяному застояному повітрі, пропахлому цвіллю і мокротою.
«Пізнавєм відразу той покій. Побачивєм канапу, на котрій спав, столик і крісла. Навіть лютня висіла на цвяшку. Леч все те було в страшних порохах і павутинні. Кобза моя на кріслі лежала. То був певний знак, же-м розуму не стратив. Кгди очі мої привикли до сутіні, то здалось мі, же щось на канапі є накрите. Шарпнувєм тото покривало і вжахнувся: уздрівєм білії кості зі стрипцями червоної сукні, котору добре пам’ятаю, же була на господині. Пізнавєм і її розкішне волосся, розкидане вкіл білого вищиреного черепа. І перстень зі зміїним очком на лівиці, і три низки коралів на грудях. Все те мі ся відразу припам’ятало разом з цілунками, пошептами, і обіймами, і трунком, которий мі тяму відібрав.
Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.
На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами… На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.
Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивем кобзу через плече і на той бік перелізлем».
— Гов! — скрикнув дідок. — То ви таки справді кобзу свою знайшли?
— А ви як гадали?
— А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!
— На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.
— А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.
— Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставем.
— Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику писати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.
«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: „А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…“»