— Моя, — відказала господиня.
— Невже ви вмієте ще й грати, до всіх ваших приваб?
— О, мені не варто змагатися з вами в тім, у чому ви досягли такої славної майстерності, але щоб задовільнити вашу цікавість спробую щось заграти.
На превеликий подив Дем’янів, Емілія не тільки пишалася вродою, але й кунштовною грою на лютні:
Дем’ян узяв свою кобзу і, знаючи сю пісню, почав пригравати.
«Так от у обопільнім співі та грі минулося споро часу. Тая білоглова знала стілько різних пісней світових, же мусівєм добре в пам’яті понишпорити, аби їй в тім дорівнятися».
Але ось з’явилася служниця і принесла на таці якийсь трунок в карафці з зеленого шкла. Налила в келихи і відразу вийшла.
Дем’ян вловив п’янкий медовий запах. Емілія відложила лютню і, даруючи такий багатообіцяючий усміх, від якого в парубка солодка млость по грудях розлилася, пригубила келих. Вуста її, змочені трунком, засвітилися золотаво.
«Надпивши медівки, почувєм нагло здеревіння в ногах і таке запаморочення в голові, що враз увесь покій і все, що там було, поплило мені перед очима в дивних блисках. Побачивєм коло себе тую білоглову, її руки білі оплели мою шию, а гаряче дихання внет із моїм ся поєднало. Вуста її прикипіли до моїх, і не тямивєм уже нічого, тілько-м чув, як серце мені б’єсь шалено і же лечу кудись в засвіти горілиць, а одіж мою вітром полоще і лопоче.
…Отямився я вже, коли сонце встало і почувєм промінь його на щоці. В покою нікого не було. Ані сліду вчорашньої гостини, тілько лютня на стіні висіла, як передве.
Щойно вбратися вспівєм, як увійшла служниця і, же мушу йти звідси, повіла, бо взавтра муж її пані приїхати має. Теди довідався о своїм чужолозтві і з того мі прикро було, бо тепер не знати коли вже сю красну білоглову зобачити зможу. Для того спитавєм челядини, чи не міг би-м тепер з оною ся попрощати, але тая сказала, же пані її весь ранок в каплиці молиться і, може, цілий день молитися буде, аби господь милостивий гріх її тяжкий відпустив. З тими ото словами дуже мя понагляла, би-м ішов звідтам».
Випровадила вона Дем’яна на вулицю й браму зачинила.
Вулиця була безлюдна й вузенька. Дем’ян роззирнувся на всі сторони, щоб запам’ятати дорогу, і рушив до міста. Був ще досить причмелений від тієї шаленої ночі, а тому аж десь коло Ратуші спам’ятався, що забув кобзу в молодички. Не можна сказати, що це його дуже сприкрило, бо нагода ще раз побачити таємничу господиню вабила його незмірно. Правда, довелося трохи поблукати, заки трафив на ту вуличку.
«Постукавєм до брами, але ані душа жива ся не відізвала. Теди піднявєм камінь і почав бити, аж гуло».
З вікна навпроти вистромилася чиясь розкудлана голова і писклявим голосом затуркотіла:
— Якого біса товчеш каменем?! Товкло б тобою на тім світі, пияцюго!
— А не твоє діло! — відгризся Дем’ян і давай далі гамселити.
Якийсь дідок вийшов з того будинку і сказав:
— Чого ви, пане, гупаєте в браму? Та же там ніхто не жиє. Певне, змилилисьте дім.
— Не може цього бути. Нині рано там був. Забувєм кобзу і мушу забрати.
— Але кажу вам: вже літ, може, з півсотні минуло, як тут хтось жив. Дім сей належить панові Пузині, але він його ані не продасть, ані не поселиться. Пропадає пусткою.
— Що ви мені байки вповідаєте? — відмахнувся Дем’ян, бо цю браму він таки добре запам’ятав і, втративши терпець, поліз через неї на подвір’я.