Потім посадили його па підвіконня сушитися на сонечку. А коли він висох — пустили на волю.
Зрадів Жив. Ніби навіжений понісся над хатами, над деревами. То пурхав угору, то грудкою падав униз, і весь час цвірінькав, цвірінькав. Лише стомившись, полетів розшукувати свою зграю.
За ніч надворі потеплішало, ожеледі вже не було. Над колгоспним подвір'ям галасливими табунами кружляли горобці, гайворони, сороки. Там же бенкетувала і Живова зграя.
Безмірно щасливий, горобчик підлетів до неї і щосили загорлав:
Горобці настовбурчилися, закричали сердито:
— Цить, цить, негіднику! Не смій сміятися з бідного Жива! Жив уже неживий.
— Та це ж я і є Жив! Хіба ви мене не впізнаєте? — здивувався горобчик.
— А-а, так ти, розмальований папуго, ще й глумитися з нас будеш?! — гнівно зацвіріньчав найстарший горобець — ватажок зграї. — Нумо, братці, провчімо цього нахабу!
Та як накинуться на Жива. Той за чуба скубе, той кігтями дряпається, той крилом по спині лупцює, аж пір'я летить.
Насилу втік від них бідолашний Жив. Потім цілий день боявся він до зграї наблизитися, все стрибав од неї віддалік.
Увечері горобці зібралися додому. Слідом за ними полетів і Жив. Поховалася зграя під стріху. Жив хотів і собі туди залізти, але його не пустили, ще й настрахали дуже:
— Не відчепишся од нас, заклюємо!
Сів Жив неподалеку на гілочку й зажурився. Що тепер робити, куди дітися? Ось дощик уже починається, вітер крижаний дме. Намокне, замерзне…
Тремтить від холоду горобчик, котяться з його очей сльози і одна за одною падають вниз разом з краплинами дощу.
Хлопчики стояли на ганку, бачили, що зграя не впізнає Жива, і дуже-дуже шкодували за свої пустощі. Їм хотілося якось допомогти горобчикові, та не знали як.
Раптом війнув сильний вітер, загойдались дерева, вперіщив дощ. Жив трохи не впав з гілочки від несподіванки. Глянув униз: під ним сніг увесь червоний, а з хвоста і крилець криваві струмки біжать.
Зацвірінькав з переляку горобчик, пурхнув з гілочки й кинувся рятуватися під стріху. Хіба міг він догадатися, що то не кров з нього текла, а фарбу дощ змивав?
— Жив, Жив повернувся! — закричали радісно горобці, побачивши його.
Злетілися докупи, почали розпитувати.
А Жив не знає, що їм і казати. Адже стільки йому довелося пережити за ці два дні.
Хлопчики також пораділи, що зграя прийняла горобчика, і вирішили ніколи більше не ловити пташок.
найменший серед дітей іншої татової сестри, тітки Лариси, прийшов до нас одразу ж після Василя, Петра і Олі.