Був у тій зграї і маленький горобчик Жив. Усі горобці його дуже любили за доброту і веселість.
Коли все пшоно уже поклювали, Жив раптом побачив збоку під осокором невелику хатинку, складену з цеглин. А в тій хатинці багато-багато пшона. Він зрадів і пурхнув туди.
Сполошились старі горобці, зацвірінькали:
— Жив, Жив, тікай мерщій! То пастка…
Злякався Жив, кинувся тікати. Але, втікаючи, стрибнув на якусь жердинку, пастка й закрилась.
Зграю наче вітром здуло, а до пастки прибігли два хлопчики, більший і менший. Це вони поставили її, щоб спіймати горобця.
— Накривай пальтом, — сказав більший хлопчик меншому, — а я його ловитиму!
Як у пастці стало зовсім темно, до неї просунулась рука і схопила Жива.
— Пусти, пусти! — закричав горобчик, але хлопчик тільки засміявся.
— Бач, який горлатий попався! — сказав більший хлопчик, затиснувши в кулаці Жива.
Потім менший хлопчик попросив дати йому потримати горобчика, і вони пішли до хати. Частували Жива крихтами, зерном, та йому перехотілося їсти. Він тремтів од страху.
Але хлопчики на те не зважали, почали дмухати на горобчика. Їм подобалось, що він, коли на нього дмухаєш, заплющує очі і витягує голівку. Зате Живові було дуже неприємно. І він навіть наважився дзьобнути більшого хлопчика в губу. Менший хотів, щоб і його дзьобнув, та Жив більше не дзьобав.
Тоді хлопчики прив'язали йому до лапки довгу нитку, пустили літати по кімнаті. Скоро й ця забавка їм набридла, і вони побігли гуляти на вулицю.
В хаті залишився Жив та великий рудий кіт. Коли діти гралися, кіт дрімав на дивані, його мовби й не цікавив горобець. Та тільки за хлопчиками зачинилися двері, він враз підхопився й стрибнув на Жива.
Горобчик навіть крил не встиг розправити, як потрапив у зуби рудому.
Але Живу пощастило. Перестрибуючи через стіл, кіт зачепив тарілку, вона впала на підлогу й розбилась. Він злякався, випустив горобчика і шмигонув лід лаву.
З сусідньої кімнати виглянула мама хлопчиків. Вона вигнала з хати кота, ще й віником почастувала його на додачу. Коли ж повернулися додому діти, суворо наказала їм:
— Сьогодні вже темно надворі, а завтра вранці щоб випустили горобця. Це дуже негарно — ловити й мучити пташок!
Цілу ніч Жив навіть не здрімнув. Все здавалося бідоласі, що до нього крадеться хижий рудий кіт.
Настав ранок. Хлопчики повставали, впіймали Жива, їм жаль було випускати горобчика, та треба, бо мама сердитиметься.
— Давай його пофарбуємо, — сказав менший. — Летітиме колись — ми і впізнаємо.
Взяли фарби, пензлики й почали фарбувати Жива у червоний колір.