А потім помітила, що в Оксани дві груші, а в мене одна.
— Ти уже встиг з'їсти другу? — спитала мама.
— Ні, не їв, — відповів я. — Бабуся дала Оксані дві, а мені тільки одну.
— Чого ж це? — не зрозуміла мама.
— Не знаю… Може, тому, що Оксана дівчина або тому, що мала?
— Та ні, тут щось не те, — не погодилась мама. — Ану розкажіть докладніше, як ви допомагали бабусі.
І ми розповіли.
— Отепер мені зрозуміло, чому вона тобі, Ромо, тільки одну грушу дала, — сказала мама. — А могла б і зовсім не давати.
— Чому? — зніяковів я.
— А ти сам добре поміркуй, — відповіла мама і почала розхвалювати Оксану.
Вона і вихована, і ввічлива, І трудолюбива. Оксана така, Оксана сяка…
Ну, та досить все про Оксану та про Оксану. Треба ж іще й про інших розповісти. І найперше, мабуть, про свого найближчого шкільного друга. Щоб ви знали, який він
Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем.
Ми живемо в одному будинку, в одному під'їзді, на одному поверсі, навчаємось в одному класі і сидимо за одною партою.
Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, сіроокі, б обох веснянки.
Та в чомусь і не схожі.
Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, я — тридцять четвертого, він має зріст метр тридцять дев'ять сантиметрів, я — на три сантиметри нижчий. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, а в нього ніяк не виходить.
Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі.
Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками.
Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули: у мене немає лівої рукавички, в нього — правої.