Коли вмилася, вона призналася мені, як все сталося.
Попросила тільки, щоб я не розповідав про те ні мамі, ні татові. Боялася, що мама буде її лаяти, а тато кепкуватиме.
Я пообіцяв мовчати, але з умовою: нехай вона поклянеться, що такого більше з нею не трапиться. Оксана поклялася.
Історію з варенням я, звичайно, утаїв од мами. Бо, коли бути справедливим, то теж винен: не послухався її і залишив Оксану вдома саму. Хоч розповісти, може, й треба було.
Нехай мама знала б, яка в неї улюблениця-доня, і більше не дорікала мені, як ото дорікнула колись: Оксана, мовляв, і слухняніша, і ввічливіша, і працьовитіша за мене.
Мама давно сказала це, мені ж і досі кривдно. А винуваті в тому
Якось ми з Оксаною сиділи на лаві у сквері. Повз нас стежкою пройшла бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушами, другою спиралася на сукувату палицю.
Спіткнулася бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. А кошик не втримала, випустила з рук, і груші розсипалися.
— От лихо! — скрушно зітхнувши, мовила бабуся.
Відкинула палицею камінець і заходилася збирати груші.
Тільки їй, старенькій, важко було нахилятися. Та ще й недобачала: мацає, мацає рукою навколо себе, поки знайде якусь грушу.
Я підійшов до бабусі і почав показувати, де вони лежать.
— Ось… ось… — тикав пальцем. А коли бабуся мацала не там, куди показував, то аж сердився — Та не там! Ось тут!
До нас підбігла Оксана. Але вона не стала підказувати. Присіла навпочіпки, швиденько визбирала груші у фартушок і висипала в кошик.
— Всі? — спитала бабуся.
— Всі! — дружно відповіли ми.
— Спасибі, дітки, що помогли, — подякувала і простягнула нам груші.
— Це тобі, дівчинко, — бабуся дала Оксані дві здоровенні з рум'яними боками груші. — А це тобі, хлопчику… — В руці у мене опинилася одна груша, також велика й рум'яна.
Бабуся ще раз подякувала, попрощалася й пішла далі.
Ми раді були. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як допомогли старенькій і які гарні груші вона дала нам.
Мама теж раділа, що в неї такі виховані та чемні діти.
— Молодці, молодці! — хвалила.