— Ні.
Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося: «Господи, та вона ж старіє»! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.
— Марсель, — погукав він.
Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.
— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.
— Нічого, — мляво відказала вона.
— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?
— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.
Він лагідно погладив її коси.
— А все-таки розкажи.
— Ну що ж, це сталося.
— Що, що сталося?
— Оце!
Матьє скривився.
— Ти певна?
— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.
— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.
Він подумав: «Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому». Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.
— От так! Тепер ти знаєш, що сталося… — сказала Марсель. — Що будемо робити?
— Ну, гаразд… ми його позбудемося, правда ж?
— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.
— Хто це тобі дав?