— Та ні, — м'яко відказала вона.
— Думаєш, я брешу?
— Ні… врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала… О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.
Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку… Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.
— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.
— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.
— Бути нічим, — повільно повторив Матьє. — Ні. Це не те. Я… я хотів би залежати тільки від себе.
— Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.
— Це не ґандж, — відказав Матьє. — Це… Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?
Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.
— Якби… якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.
Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.
— Авжеж, авжеж… це твій ґандж.
Матьє подумав: «Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду». Та його брали докори сумління, й він м'яко сказав:
— Це не ґандж, я просто такий, який я є.
— Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?
— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.
Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.
— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.
Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель: «Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка». Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.
— Марсель, тебе щось розсердило?
Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.