На площі було велике хвилювання. По велетенському круглому простору бігали люди. Здавалося, що площа крутиться, наче карусель. Люди перекочувалися з одного місця на інше, аби краще бачити те, що робилось угорі.
Дивовижний ліхтар, що палав у високості, засліплював очі, як сонце. Люди задирали голови і прикривали очі долонями.
— Ось він! Ось він! — лунали вигуки.
— Он, дивіться, там!
— Де? Де?
— Вище!
— Тібул! Тібул!
Сотні вказівних пальців потяглися вліво. Там стояв звичайнісінький будинок. Але в шести поверхах були розчинені всі вікна. Із кожного вікна стирчали голови. Вони були різні на вигляд: деякі в нічних ковпаках з китичками; другі в рожевих очіпках, з буклями жовтуватого кольору; треті в косинках; зверху, де проживала бідна молодь — поети, художники, актриси, — виглядали веселі безвусі обличчя у хмарах тютюнового диму і голівки жінок, оповиті таким сяйвом золотого волосся, що здавалося, неначе на плечах у них крила. Цей будинок з розчиненими ґратчастими віконцями, з яких по-пташиному висовувались різнобарвні голови, був схожий на велику клітку, повну щиглів. Власники голів намагалися побачити щось дуже важливе, що відбувалося на даху. Але це було так само неможливо, як побачити власні вуха без дзеркала. Таким дзеркалом для цих людей, що хотіли побачити власний дах із власного будинку, був натовп, що шаленів на площі. Він бачив усе, кричав, розмахував руками: одні були захоплені, інші — обурені.
Там по даху рухалася маленька постать. Вона повільно обережно і впевнено спускалася по схилу трикутної верхівки будинку. Залізо гриміло під її ногами.
Вона розмахувала плащем, утримуючи рівновагу за допомогою жовтої китайської парасольки. Це був гімнаст Тібул. Народ вигукував:
— Браво, Тібул! Браво, Тібул!
— Тримайся! Пригадай, як ти ходив по канату на ярмарку…
— Він не впаде! Він кращий гімнаст країни…
— Йому не первина! Ми бачили, як він вправно ходить по канату…
— Браво, Тібул!
— Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!
Інші обурювалися. Вони розмахували кулаками.
— Нікуди не втечеш, жалюгідний фігляре!
— Дурисвіт!
— Заколотник! Тебе підстрелять, як зайця…
— Стережися! Ми звідти стягнемо тебе на плаху. Завтра вже стоятиме десять плах!
Тібул ішов далі своїм страшним шляхом.