Був то молодик у джинсах, синій сорочці та темному пальтечку, в черевиках на довгошерстому хутрі. У руці тримав дощового кобеняка і малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір із бантиком зверху. Перше, на чому зосередила увагу, були кишені. Цілковито їй відповідали, бо навіть трохи зяяли. Тоді вона розглянула і того, кому ці кишені належали. Він був напрочуд сивим, наперекір молодості. Мав п’ять розділів, розміщених у його волоссі впоперек, від вуха до вуха. Стрункий, з дивними очима.
— Цей і уві сні короткозорий, — подумала вона і спитала, чим може йому бути корисною.
Він поклав кобеняка і коробочку на столик біля її крісла і мовив стидливим, теплим голосом:
— Хотів би купити нічну сорочку. Різдвяний подарунок своїй дружині. Вона носить четвертий розмір.
— Тепло такого голосу можна осягнути передчуттям десь високо між двома самотніми жіночими кроками, що відлунюють на порожній вулиці… — Так подумала, а сказала:
— Ті розміри нагорі, на полиці, — і підсунула драбину. Піднімаючись, відчула його погляд на собі. Тримала той погляд на тому ж місці, на висоті стегон, і коли злізла, ніжкою драбини, прибираючи її, непомітно зіпхала золотистий пакуночок зі столу на крісло. Тепер пакуночок був відокремленим від дощовика відвідувача. Надіялась, що молодик не помітить, що пакуночка нема і що він його забуде в крамниці.
Та ба, він тоді сказав щось настільки непередбачене, що вона залишила драбину там таки, де була і задивилася у його очі. Немов крізь воду вдивлявся, крізь декілька тисяч років прямо в неї. Ті очі зблідли від часу, крізь який дивилися.
— Можливо, вам моя забаганка видасться надмірною, — мовив він, — але я не вмію купувати жіночих нічних сорочок. Чи не могли б ви її вбрати на себе? Так я міг би взнати чи підходить вона, чи ні. Моя дружина майже такої ж статури, як ви…
Якби не той пакуночок на кріслі, панна Хатшепсут точно б відкинула цю пропозицію. Але в цій ситуації вона відповіла:
— Не ви один про таке просите. Одягну її в кабінці, щоб ви змогли її на мені побачити… Лише спершу приберу драбину.
Знаючи, що жіночий зір завжди бистріший від чоловічого, панна Хатшепсут зачепила легенько молодика драбиною, щоб мати нагоду непомітно опустити в його кишеню запальничку.
Коли з’явилася у нічній сорочці четвертого розміру, помітила, що йому перехопило дух. У його короткозорих очах вона прочитала щось на зразок слів:
— Ця ніч вагітна. Вагоніє новим пречудовим днем!
Проте він тужливо повідомив:
— Знаєте, зараз я навіть попри найщиріше бажання не можу купити цю нічну сорочку. Вона так чудово вам пасує, що я по вечорах, коли б тільки вдягала її моя дружина, мусив би згадувати про вас… А так не можна. Ви й самі то розумієте, хіба ні? У кожному разі, дякую і добраніч…
З тими словами він вийшов із крамниці, кутаючись у свій кобеняк, а панна Хатшепсут, вся збуджена, проводжала його поглядом вниз по вулиці. Потім, все ще в нічній сорочці, гарячковими пальцями розпакувала золотисту коробочку, не пошкоджуючи про всяк випадок обгорткового паперу і бантика.
Всередині лежало щось чарівне, і вона не зразу могла визначити його застосування. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском із ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатшепсут хотіла було її запалити, але згадала, що вона все ще в нічній сорочці, що сидить у крамниці і що не має більше запальнички.
Того дня саме розлучена дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися вздовж правого берега Дунаю, йдучи у протилежному напрямку до його течії і загачували вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут гарячковими пальцям розпакувала малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір. Всередині лежало щось чарівне, чийого застосування вона не могла зразу визначити днем раніше, там, у крамниці кришталю, де його купила. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском з ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для її колишнього чоловіка. Захотіла була в одну мить написати якусь посвяту на слимаковій черепашці, та передумала. Не мала довір’я до мови.
Вона знала, що мова є лише мапою думки, чуття і пам’яті людини. — Як і всі мапи, — роздумувала вона, — у сотні тисяч разів мова є зменшеною картиною того, що вона намагається передати. У сотні тисяч разів звужена картина людських відчуттів, думок і пам’яті. На тій мапі моря не солоні, ріки не течуть, верховини пласкі, а сніг на них не холодний. Замість ураганів і вітрів там намальована лише малесенька троянда вітрів…
Так, замість щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскову заглушку, висипала в умивальник рожевий порошок зі скляної слимакової черепашки і на його місце з баночки, на якій писало: «Вибухівка великої руйнівної сили. Вогненебезпечно!», насипала срібного смертоносного піску. Потім обережно у скляну черепашку повернула воскову заглушку з ґнотиком посередині.
Коли слимак знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок золотистим папером і обв’язала бантиком.
— Перед цим Давид хоч би що там не стримається, — промимрила вона, поставила коробочку з бантиком на креслярський стіл, який ще донедавна належав її чоловікові, і вийшла з квартири.