Священик посидів трохи і знову піднявся до вівтаря; з непокритою сріблястою головою, тремтячими руками він почав правити таїнство.
Повернувшись до парафіян та простягши над ними руки, він промовив: «Orate, fratres» («Молітеся, брати мої»). Молились усі. Старий кюре шепотів таємничі, великі слова; дзвоник усе дзеленькав; натовп навколішках благав Бога; діти умлівали з надмірного хвилювання.
Саме тієї миті Роза, охопивши голову руками, раптово згадала свою маму, церкву в рідному селі, своє перше причастя. І здалося їй, що той день повернувся, коли була отака маленька, вся в білому убранні, і вона заплакала. Спершу плакала тихенько, і сльози поволі котилися з її очей, а потім, разом із спогадами, зросло й схвилювання, горло їй стисло, дух затамувало, і вона голосно заридала. Витягла з кишеньки хустку, витирала очі, затуляла носа й рота, щоб не кричати, — все марно; щось подібне до хрипіння вилітало їй з горла, а два інших глибоких зітхання, два важких зойки їй відповіли, — то дві її сусідки сумні, Луїза та Флора, так само згадавши своє давнє минуле, обливались гіркими сльозами.
Сльози завжди заразливі; мадам і сама швидко почула, як очі їй стуманіли, і, повернувшись до невістки, вгледіла, що вся їхня лава плаче.
Священик перетворяв хліб на тіло Господнє. Діти лежали вже на плитах помосту, непритомні з релігійного страху, а по церкві то тут, то там якась жінка, чи мати, чи сестра, пройняті невимовним співчуттям до скорбот душі та вражені виглядом отих гарних дам, що, стоячи на колінах, здригалися від плачу, мочили й собі ситцеві картаті хустки, тримаючись лівою рукою за серце, що так і колотилося в грудях.
Як лиха іскра вогнем палить стигле поле, отак плач Рози та її подруг в одну мить охопив весь натовп. Чоловіки, жінки, старі, молоді в нових убраннях — всі незабаром заридали, і здавалося, що над їхніми головами витало щось надземне, якийсь дух, і всі відчували подих чогось невидимого, всемогутнього.
На криласі щось злегка стукнуло: черничка тим стуком по своєму молитовнику подавала вихованцям знак іти до причастя; діти, тремтячи від священної лихоманки, наблизились до святого престолу.
Усі стали навколішки. Старий кюре, тримаючи в руках срібну золочену чашу, пішов уздовж їхніх рядів, даючи кожному двома пучками священну оплатку, Христове тіло, викуп за людські гріхи. Вони конвульсійне розтуляли роти, заплющивши очі, пополотнівши, обличчя їм сіпались; а довга скатертина, натягнена під їхніми підборіддями, хвилювалася, як текуча вода.
Раптом по церкві покотився якийсь напад божевілля, вибух масового екстазу, вихор плачу та глухих зойків. Усе це пролетіло, як борвій, що ламає ліси; а священик стояв на місці, нерухомий, з оплаткою в руці, паралізований схвильованням, і шепотів:
— Це Бог, це Бог серед нас, він сам виявляє свою присутність, він зійшов, учувши мої молитви, на свій люд, що отут стоїть на колінах.
І він шепотів натхненні молитви, не знаходячи слів, молитви душі, шалене поривання до неба.
Він кінчав причащати у такому надмірному піднесенні віри, що ноги йому підгинались, а коли допивав сам кров свого Господа, то весь поринув в якусь нестямну вдячність.
Позад нього миряни поволі заспокоювались. Півчаки в білих стихарях почали співати не такими певними, все ще схвильованими голосами; і здавалося, що й серпент захрип, неначе й він теж поплакав.
Тоді священик, звівши догори руки, подав знак усім замовкнути і пройшов межи двома лавами причасників, що й досі ще були в благочестивому екстазі, наблизився до ґрат на криласі.
Миряни почали сідати, гуркаючи стільцями, і всі одразу стали голосно сякатися. Але як тільки побачили кюре, настала тиша, і він почав казання тихим, тремтячим і схвильованим голосом:
— Мої любі брати, мої любі сестри, мої діти, дякую вам від щирого серця. Оце зараз ви дали мені радість, що зійшов до нас Бог на моє благання. Він зійшов, він був тут, сповнював ваші душі, світився в ваших очах. Я найстаріший священик на всю єпархію, а сьогодні я й найщасливіший. Чудо було перед нами, справжнє, велике, дивне чудо. В той час, як Ісус Христос увіходив вперше в тіло цих малят, Святий Дух, небесний голуб, Дух Божий, спустився на вас, заполонив вас, нахилив вас, наче вітер комиші.
Потім твердішим голосом, звертаючись до двох лавок, що на них сиділи гості теслі:
— Дякую вам особливо, мої любі сестри, що, прибувши так здалеку, ви своєю присутністю межи нами, своєю очевидною вірою та живою побожністю були спасенним прикладом для всіх. Ви були напученням моїй парафії; ваша віра запалила їхнє серце; без вас, можливо, цей великий день не мав би того дійсно священного характеру. Інколи досить однієї добірної овечки, щоб Господь благословив цілу отару.
Голос його зраджував. Він додав:
— Хай Бог вас благословляє віднині й до віку.
І пішов у вівтар, щоб кінчати службу.
Тепер уже всі квапились розходитись. Заворушилися навіть діти, стомлені таким довгим душевним напруженням. Вони були ще й голодні, і батьки, не дочекавшись останнього Євангелія, поспішали додому, щоб наладнати все до урочистого обіду.