— Я тут, унизу, — долинув приглушений голос.
Щосили чіпляючись тремтячими пальцями за шифер, Глім полізла дахом і невдовзі вже зазирала в отвір. Видовище, яке відкрилося її очам, лякало своїм безглуздям. Посеред кімнати валявся величезний шмат деревини. Під ним лежав Тог.
— Допоможи, — прошепотів він. — Я не годен поворухнутись. Не… не можу дихати.
— Тримайся! — закричала йому Глім. — Я вже до тебе йду.
Тремтячи всім тілом, вона полізла задки по даху і намацала ногою верхній щабель драбини. Вітер жалив її в пальці. Дощ періщив по обличчю. Повільно, обережно вона спустилася по драбині і зайшла всередину.
— О сили милосердні! — вигукнула вона, і пальці її рук сягнули амулетів, що висіли на шиї.
Зблизька шмат деревини видавався ще більшим. Уламок був вигнутий, полакований і виблискував у ліхтарному світлі золотими літерами — «Гарців…» Слово уривалося на зазубленому краю.
— Скидається на уламок повітряного корабля, — зауважила Глім. — Хоча якому недоумку могло спасти на думку літати в отаку негоду…
— Хай йому грець! — прохрипів Тог. — Зніми з мене цю штуку!
Глім винувато здригнулася.
— Ой Тогу. Пробач, Тогу, — задріботіла вона.
Морщачи з натуги чоло, вона щосили потягла до себе дерев’яний уламок. Він виявився важкий, набагато важчий, ніж здавався на око. І попри всі її зусилля, шмат деревини тільки ледь зрушився з місця. А проте зрушився. Цього було цілком досить, щоб Тог вивільнив свої ноги і трохи відповз назад.
— Готово! — заволав він.
— У-у-ух! — видихнула Глім, і дошка гримнула на долівку. — О Тогу, — промовила вона, — ти цілий?
Міський гном прискіпливо оглянув своє тіло згори донизу.
— Гадаю, так, — озвався він нарешті. — Кістки принаймні цілі. — Він кивнув головою на корабельний уламок. — Натомість про команду цієї штуки, боюся, такого не скажеш.
— Як на твою думку, то були спілчанські крамарі чи небесні пірати? — поцікавилася Глім.
Тог провів пальцями по блискучій поверхні з золотими літерами.
— Важко сказати напевне, — озвався він нарешті. — Зрештою не один тобі біс? Мабуть, ще не потрощений на гамуз, цей корабель був неабиякий красень.
Глім стало мулько на душі.
— О Тогу, — сказала вона. — Подумай тільки, як то воно — бути в небі, коли зривається такий страхітливий ураган. Нікуди не втечеш. Ніде не сховаєшся… — вона зирнула на дірку в даху. — Що всі наші клопоти супроти такого жахіття, чи не так?
— Правда твоя! — мовив у задумі Тог. — Краще я її залатаю, поки ми тут не потонули.