Наводячи різкість, Професор усе глибше й глибше поринав у чорну порожнечу, що зяяла за Світокраєм. Як жаль, що він не може зазирнути бодай трішечки далі.
— Які ж таємниці криються там? — подумав він уголос. — Не… Небо всемогутнє, а це що таке? — у поле його зору потрапила чорна цяточка.
Тремтячими пальцями професор відрегулював фокус. Розпливчастий предмет окреслився виразніше. Він був схожий на небесний корабель. Та що там робити небесному кораблеві, без страхування і в такій далечі від землі? Ще заледве вірячи тому, що бачили його очі, Професор відірвався від телескопа, видобув із кишені носовичка і протер очі.
— Жодних сумнівів, — гарячково буркотів він. — Це повітряний корабель. Щоб я з цього місця не встав. Якщо тільки не…
Він озирнувся на чуттєфільтр. Той мінився усіма відтінками пурпуру.
— Ні! — здригнувся Професор. — Годі й думати про таке. Не з’їхав же я з глузду!
Він різко обернувся, схопив телескоп і знову гарячково припав до окуляра. Цього разу в розбурханих глибинах нічого не було видно. Тремтячими пальцями він одрегулював фокус. Нічогісінько. А потім. Професор ахнув. Від тої точки, де мрів повітряний корабель — чи, як сподівався Професор, принаймні мав би мріти, — у темну порожнечу розліталося кілька яскравих світляних куль.
Спантеличений Професор облишив телескоп і поспішив до вікна.
— Метеори! — закричав він.
Світляні цяти одна за одною злинали догори і, широкою палахкотючою дугою розтинаючи чорне небо, мчали до Світокраю. Професор нарахував сім таких крапок. Ні, вісім — дві з них летіли у парі. Окрім цих двох, кожна зірка гнала у своєму напрямі, зі своєю швидкістю і окреслювала свою параболічну траєкторію.
Професор зітхнув. Характеристики світла не належали до сфери його наукових зацікавлень, а проте він хотів би мати у своєму розпорядженні одну таку зірку, аби описати її склад; аби довести раз і назавжди, що темрява лежить ув основі всякого світла. Та як знайти те місце, де впаде котрась із них?
Метеори вже починали сягати землі. Одні — десь неподалік, інші пролітали над Багнищем і заглиблювались у Темноліс. Ще одна, яскравіша за решту, загналася в таку далеч, що Професор згубив її з очей.
— Чудасія! — прошепотів він. Завивав вітер, рипіла вежа. — Чудасія та й годі!
Далеко внизу, під летючим містом, яке батожила буря, вулиці Нижнього міста поступово перетворювалися на трясовину. Його безталанні мешканці гасали по грузькій багнюці, відчайдушно силкуючись бодай щось порятувати від шлейфу руйнації, що його волочив за собою вихор.
— О Небо, що буде з нами всіма? — почувся переляканий зойк міської гномихи, коли небо осяяв яскравий спалах. — Чому нас не попередили, що насувається такий страхітливий ураган?
Заревів вітер. Загримотів дах. Над її головою в нічному небі просвистів метеор. Запізно звівши голову, аби побачити його виразно, вона відкинула волосся з очей і крізь запону суцільної зливи задивилась на летюче місто. Її обличчя спотворила злосливість.
— Чому та професура нас не попередила? — закричала вона.
— Професура? Не сміши мене, Глім, — сердито гукнув згори її компаньйон, силкуючись мотуззям скріпити порушений дах. — Оті слимаки-королази, яких там аж кишить? Недотепи, слизькі, аж від них тхне…
ГРЮК!
— Тогу! — стривожено зойкнула Глім. — Що з тобою?
Тог не відповідав. Глім — серце їй стискалося від важкого передчуття — підібрала спідницю і видряпалася по драбині нагору. Дах був порожній. У гофрованому шиферові з залізного дерева зяяла діромаха з нерівними краями.
— Тогу! — знову закричала вона.