Однак жінка не зважала на пояснення нічного слухача.
Цікавість пана Ногавички взяла верх над усякою обережністю. Підліз ще ближче до репродуктора і почав порпатись у дротах, шукаючи — де ж сховалися ті невидимі люди.
“…I тут Мамай ударив бусурманина по голові шаблюкою!” — крикнула з гнівною інтонацією жінка.
Пана Ногавичку злегка смикнуло, він подався всім тілом назад і в останню хвилину, встигнувши схопитись за репродуктор, полетів разом з ним донизу.
“I потекла з голови вражої кров…” — підсумувала свою розповідь жінка, коли репродуктор, уже на землі, гепнувши до всього пана Ногавичку знову ж таки по голові, покотився у канаву.
Тікав пан Пийтер, йойкаючи, додому гірше бусурманина, немов за ним гнався не один, а сотні Мамаїв із велетенськими шаблями.
З нестерпним болем у потилиці влетів у хату, переплутав кордон і потрапив у незалежну “державу” пані Гелени, за що, звичайно, поніс кару віником. Цілу ніч стогнав пан Ногавичка, хапаючись то за голову, то за груди, а сон немов утік у сусідню країну: тільки заплющить повіки — перед очима козачисько із закривавленими руками і оголеною шаблюкою.
На ранок з хати до хати в особі Полані Вариводихи побігла звістка: хтось уночі зірвав із Перевузникового горіха “говорило”. Цей ганебний на всі округи факт Лєтрик Ілько оцінив як “ідеологічеську диверсію контрреволюційних аліментів проти новой жізні”.
А “контрреволюційний алімент” лежав майже мертвий на печі і чекав, коли від страху зупиниться серце.
— Боже мій милосердний, — пульсувала уже земна думка в голові, — змилуйся наді мною, спаси від покари, пронеси біду.
— “Контрреволюційний алімент”! Тут пахне! О боженьку, чим тут пахне!.. Краще не думати”. — І схопився долонями за очі.
Пані Гелена, звичайно, здогадувалася, чиїх рук та “диверсія”, але, не бажаючи викликати на кордоні двох “держав” напружене становище, загадково мовчала.
А через півгодини репродуктор, дякуючи талановитим Лєтриковим рукам, знову заговорив. І серце пана Ногавички почало битись в унісон із його думками.
— Чим меншеньке, тим щасливіше, — роздумував пан Пийтер, пильнуючи далі за мухами, — і по стіні полізе, і по стелі піде, як битим шляхом. А ти народився, мов бовдур, здоровий і на дерево без біди не виберешся. І нема тобі спасу у цьому світі. А ще коли розумом Бог не обділив, такий одинокий, що хоч вовком вий — ніхто з ближніх не почує.
Звичайно, пан Ногавичка у хаті був не самотній. Примостившись у кутку Гелениної “держави”, винувато сиділо його чадо — Йосько. Нащадка було послано за батьком через те, що вчителеві підклав на стілець голку, увіткнуту в гумку. Так траплялось завжди: коли вчителі посилали Йоська за батьком, тямовитий малий переходив у “державу” пані Гелени, а коли за матір’ю, — пана Ногавички.
— Що вже натворив? — спитав ліниво пан Пийтер.
— Лежіть собі і не мішайтеся у діла заграничні! — відрубав похмуро Йосько.
— Ага, правду маєш, — охоче згодився пан Пийтер.
І кожен знову заглибився у свої думки.
Йосько — розумом пішов весь у батька, характером у матір — міркував ось про що.
“Боже, коли б згоріла школа, от радість би була яка!” — характер матері.
“Ні, школа згорить — через рік нову збудують. Краще хай вимруть всі вчителі, а доки нових вивчать, буду вже дорослим і до школи ніхто не примусить ходити”, — розум батька.