— А ви так і назвіть — гора Меланя. Хіба погане ім’я?
Студент раптом заплющив очі, набрав повні груди повітря і повільно, з натхненням вимовив:
— Ме-ла-а-ні-і-я…
І тут кожен звук ніби заспівав, ледь чутно забринів, засвітився і серце кожного наповнив ніжним сяйвом.
— Ме-л-л-а-а-ні-я.
Присутні подивилися на Меланю Федірцаню, і від того, що носить таке гарне ім’я, вона здалася їм божественно красивою.
Звістку про несподіваний поворот подій в селі сприйняли бурхливими оплесками. Одразу ж на другий день делегація прирічанців подалася у район з проханням позначити на карті назву гори — Меланя. Бабу Вариводиху, яка очолювала раду найсвітліших і наймудріших прирічанських голів, на сільських зборах було урочисто вшановано і премійовано — їй виділили із колгоспної птахоферми дві молоденькі курочки.
Однак курочки згодом виявились злими забіяками-півнями. Та й те багатство, як на біду, загриз невдовзі Федірцанів пес.
Зовсім по-іншому сприйняли звістку про офіційно оформлену назву гори жителі навколишніх сіл. Спершу новина їх розвеселила, але, усвідомивши, що їх посміхеньки для прирічанців — мед на душу, мало-помалу почали затихати. Ні в Лопухові, ні у Вонігові, ні в Заньці, ні у Волячому офіційної назви не визнали і на сьогодні навіть не згадують. Меланю на зло прирічанцям і надалі називають “прирічанська гора” або ж ще більш принизливо — “прирічанський горб”.
Роки, однак, не пощадили милу і добру Меланю. Колись буйні, здорові виноградники з часом зістарились, кущі один за одним самотньо повмирали на вершинах, а молоді плантації уже насаджували на рівнинах з тих міркувань, що на низинних землях їх доступніше обробляти технікою, легше збирати врожай, обрізувати лозу. Виноградники ж на схилах гори тримались тільки людськими руками, яких у колгоспі останнім часом дуже бракувало.
Безплідність зістарила Меланю на цілі століття. Вона згорбилась, пониділа, схудла і аж вгрузла у землю.
Прирічанці, аби хоч якось задобрити гору, висадили на її схилах персиковий сад. Однак Меланя виявила твердий характер і запротестувала — не прижила на собі жодне дерево. У її старечій пам’яті і світлих споминах живуть і понині знамениті прирічанські виноградники. І коли проходить полудень осені, каміння на горі Мелані солодко і печально пахне стиглим виноградом. У такі дні прирічанці по-особливому відчувають на своїй совісті вину перед горою, мабуть, тому вона стає для них ще ріднішою, милішою, а для тих, хто інколи збирається у світи далекі, — талісманом.
Питають, скажімо, в дорозі прирічанця:
— Звідкіль будете, чоловіче добрий?
— З Прирічного.
— Щось не чував про таке село.
— Це зразу біля гори Мелані, — відповідає недбало прирічанець з таким виглядом, ніби Прирічне знаходилось щонайменше біля підніжжя Кіліманджаро.
Якщо новий знайомий і тут не виявить знання географії рідної країни, прирічанець загалом перестане з ним спілкуватися. Для нього він — людина, яка більше свого носа і вух нічого не тямить.
Або ж ідуть Ілько Лєтрик і Ногавичка через гори — справжні, величні, до небес укриті лісами.
— Ільку, никай лише, які гори! — вигукує захоплено Ногавичка.
— Щось я недобачати став, — відповідає незворушно Лєтрик. — Виджу якісь горбки, а гори — ні. Он Меланя — то є парадна гора…
— Та-а-а, — махає, спохватившись, зневажливо рукою Ногавичка, — знайшов яку мізерію порівнювати. Ці ж горбки нашій Мелані у підметки не годяться. То є не гора, а красна пані усім горам…