— Акхикнулось би тобі вже у пеклі, бовдуре нещасний! — лютіє Меланя, рубаючи дрова.
І як на біду, поліно блискавично вилітає з-під сокири і лупить жінку прямо в чоло.
Мелані темніє в очах, і вона ледь не втрачає свідомість. Потім, стогнучи від болю, бере сокиру і прикладає холодне лезо до гулі.
— А у Вонігові, акхи, — гугнявить, мовби й нічого не сталося, Петро, — корови так ремигають, гейби на дощ. Та й спати нібечки хочеться, акхи.
Ще через півгодини кривий Федірцан з глибоким роздумом прорече:
— Отак живемо, живемо і раз лиш помремо, акхи.
Отже, безпека і честь прирічанської гори стали лежати на совісті Федірцана. Петро разом із розвиднем викульгує на вершину гори — аби видно усі виноградники, та й блукає очима по Прирічному, відшукуючи по ранкових стовпах димів свою оселю. Ага, он за хатою Вариводихи уже знявся синювато-прозорий язичок димку, серед інших ледь-ледь видимий, — затопила піч і скупа Федірцаня.
— Меланю, дай тобі Боже здоров’я на сей день, акхи, — знімає шапку Федірцан.
Час минає, поговорити нема з ким, і Петро, сидячи на вершині, немов король на троні, починає наспівувати, що спаде на думку. Своїми поетичними творами прирічанський сторож міг би гідно позмагатися із середньоазіатськими акинами. І коли б шукачі скарбів народної творчості записали все, що наспівав кривий Федірцан за період сторожування, прирічанці нині б могли похвалитися ще одною, золотом виписаною сторінкою своєї історії. Ось, до прикладу, один із немеркнучих перед часом і простором поетичних шедеврів.
І треба було статися нещастю.
Хтось із лопуховців — певне, прийшов не поклонитися прирічанській горі, а красти виноград — підслухав речитативи сторожа, у яких за кожною строфою прославлялося безсмертне ім’я Мелані. Підслухав та й розплескав язиком по всіх селах. А вже через кілька днів лопуховці, вонігівці, заньківці, а поготів волячівці, тримаючись від сміху за животи, тикали пальцем у бік прирічанської гори і безустанку повторювали:
— Меланя. — Ну й гора у Прирічному — Меланя.
За всі кривди настав час розплати! Малі діти, й ті навіть у сні мовили до когось:
— Мейаня, Мейаня.
Прирічне стихло, зниділо, як перед грозою. Ще б пак! Зганьблена, спаплюжена честь села. Найсвітліші, наймудріші голови Прирічного, на чолі яких стала баба Вариводиха, цілими днями засідали у притемненій ковдрами хаті ображеної Мелані Федірцані — вирішували, як бути. Подавати на суд чи оголосити навколишнім селам негласну війну?
Вихід із становища знайшов студент сільськогосподарського технікуму — саме проходив практику у колгоспі.
— Кажете, приліпили до гори прізвисько Меланя? — перепитав він поважний консиліум, на який був запрошений у ролі освіченого гостя.
— Ганьба яка, і не тільки нам, а й батькам нашим, та ще й онукам і правнукам, — змахнула сльозу Вариводиха.
— А як ви дотепер називали гору?
— Як? Звісно як — прирічанська гора.
— Гм…
— А як бути?