— Я капітан небесних піратів, тільки й того, — засміявся Вітроногий Шакал. — Але залюбки зроблю все, що зможу для Найвищого Академіка піднебесного Санктафракса.
— Чи не залишив би ти в мене свого сина? — тихенько запитав Лініус.
— Квінта? — з несподіванки Вітроногий Шакал аж підскочив на лаві.
— Мені потрібен учень, — хапливо пояснив йому Лініус. — Хтось, у чиїй допомозі я був би певний. Я не можу втаємничити у свій Великий задум тих учених, які усміхаються мені в вічі, а поза очі кують зраду. Мені потрібен темнолісняк. Хтось молодий, меткий, жадібний до знань. Я волів би мати своїм учнем сина повітряного пірата.
— Для мене це як грім з ясного неба, — зізнався Вітроногий Шакал, знову сідаючи на лавочку. — Після тієї жахливої ночі, коли я втратив матір і дітей, думка про те, що я втрачу ще й Квінта…
— Вітроногий Шакале, давній мій друже, ти не втратиш його, — поклав йому руку на плече Лініус. — Він просто був би біля мене, при Найвищому Академіку Санктафракса. Мешкав би тут, у цьому палаці, навчався б у Водограйному домі разом із моєю дочкою і виконував деякі нехитрі обов’язки як мій учень. Зрештою, хто знає! Справний хлопець, на кшталт Квінта, з часом міг би навіть здобути собі місце в Лицарській Академії.
— Хм, просто не знаю, що й сказати, — відповів Вітроногий Шакал, аж надто добре обізнаний з тим, які небезпеки чигають на лицаря-академіка на його життєвому шляху. Очі йому затуманилися. — Я б не пережив, якби…
— Вітроногий Шакале, друзяко, — промовив Лініус, ласкаво беручи його за обидві руки. — Тут Квінтові нічого не загрожуватиме. Ніде у всьому Світокраї він не буде у більшій безпеці. Поки він лишатиметься під моєю рукою, жодна волосинка не впаде з його голови. Даю тобі слово.
— Слово, якому я вірю, як власному, — всміхнувся Вітроногий Шакал. — Ти малюєш райдужні перспективи для мого сина, Лініусе. Я не стоятиму хлопцеві на заваді.
— Дякую тобі, старий, — тепло промовив професор. — Ти не знаєш, як багато це для мене важить. — Він повернув голову в бік відчинених балконних дверей, звідки долинав приглушений гомін голосів. — Здається, він скоро почуватиметься як удома.
— Поклади назад! — скрикнула Маріс.
Квінт крутив у руках дивоглядний жовтий кристалик.
— А що воно таке? — не вгавав він.
— Це — небесний кристал, як тобі вже так припекло знати, — з серцем відповіла Маріс і вихопила камінь у нього з рук. — Мій батько добув ці кристали в лабораторії.
— Видно, розуму йому не позичати, — зауважив Квінт.
— Авжеж, — пирхнула Маріс. — Весь Санктафракс визнає його найвидатнішим ученим свого покоління. Недурно ж його обрали Найвищим Академіком. — Вона повернула кристал на його місце у мозаїці. — Будь ласка, нічого тут більше не чіпай, — з підкресленою чемністю попрохала вона. — Я викладаю цей малюнок для свого батька. Самотужки.
Квінт знизав плечима. Йому не сподобалися ані притиск у її голосі, ані її зверхність. Однак він нічого не сказав. «Мудрий промовчить, а нерозумний скипить», — говориться у приказці. І поки Маріс і далі вибирала найрозкішніші кристали і ставила їх на місце, зумисне повернувшись спиною до Квінта, хлопець сам-один пустився у мандри по світлиці, аби оглянути її всю.
Коли він тільки пройшов у неї з балкона, кімната видалась йому затемною, аби її гаразд вивчити. «Світлиця з балконом», — назвав її Найвищий Академік і саме світлицю він і сподівався побачити — невеличку і затишну.
Але його очі вже встигли призвичаїтися до тонкої гри тіней, і Квінт побачив, що стоїть у просторій залі з високими колонами, склепінчастими арками та величними кришталевими світниками. І хоч у приміщенні й видніло кілька крісел та підвісних канап, згрупованих у протилежному кінці навколо килима біля схожого на печеру коминка, де у крихітній грубці палав світляк, вони видавалися сміховинно малими і недоречними, ще більше увиразнюючи маєстат неосяжної зали.
Він збирався попрохати Маріс розповісти докладніше про призначення цього чудного Палацу тіней, коли з канапи, що висіла перед ним, озвався чийсь писклявий голос:
— Нечемно так витріщатися.
Квінт здригнувся.