Він тицьнув монету їй у руку.
— Дякую, — прошепотіла, зашарівшись, Маріс. Опинившись у центрі уваги, вона починала ніяковіти, а тут ще з неї не зводив очей Квінт, син Вітроногого Шакала. — Я не… себто, я не сподівалася… — Вона вп’ялася поглядом у золоту монету.
— Ну, звісно ж, не сподівалася, — підхопив Вітроногий Шакал.
— Маріс, — звернувся до дівчинки батько, — ми з Вітроногим Шакалом маємо обговорити одну важливу справу, тож, будь ласка, розваж нашого молодого гостя, онде він сидить, бачиш? — Він помовчав. — Його звати Квінт.
— Квінт, — сповільна проказала Маріс, удаючи, ніби чує це ім’я вперше. І кинула на хлопця швидкий погляд. Вона примітила, що його очі не чорні, а радше чорні, аж сині, як найтемніші грозові тучі, що налітали подеколи з відкритого неба. — Тоді тобі краще піти зі мною, — запропонувала вона парубійкові.
Коли обоє зникли у глибині будинку, Вітроногий Шакал обернувся до Лініуса.
— Що доросліша вона стає, — зауважив він тихо, — то більше робиться схожа на свою матір.
Лініус сумно кивнув головою.
— Інколи я ловлю себе на тому, що мені аж боляче на неї дивитися. І тут не просто зовнішність… Вона так само морщить губи. Так само жує кінчики своїх кіс. Не збагну: яким дивом вона могла успадкувати манери матері, зроду її не знавши? — І він похитав головою.
Вітроногий Шакал поклав руку Лініусові на плече.
— Не забувай, мій друже, — озвався він, — свій ківш лиха довелося випити й мені.
Лініус винувато проковтнув клубок у горлі.
— Даруй мені, — вибачився він. — Я надто заглибився у власні переживання. І гадки не мав ятрити тобі душу…
Вітроногий Шакал кивнув головою.
— Я знаю, тобі нелегко, — сказав він просто.
— Що правда, то правда, — притакнув Лініус. — І ось про це мені й хотілося б із тобою погомоніти. Присядь-но, будь ласка.
Капітан небесних піратів примостився поруч із Найвищим Академіком біля самих балконних поручнів на лавці з кутого «залізного дерева». На них падали тіні від сусідніх височенних веж, наганяючи ще більшого жалю.
— Утратити родину — це жахливо, Вітроногий Шакале, — зітхнув Лініус.
— Так, Лініусе, так, — відповів капітан, — уцілів лише хлопець, і відтоді я не спускаю його з очей. Ми скрізь подорожуємо з ним у парі. Квінт і я, та ще «Приборкувач ураганів»… — Він помовчав.
— Чи не міг би я просити у тебе одної великої ласки, друзяко, — мовив Лініус, легенько потираючи ушкоджену ногу.
— Можеш просити що хоч, Лініусе. Ти це знаєш. Проси без ніякого.
— Оця моя нога, — поскаржився Найвищий Академік. — Вона поставила мене перед фактом, що я сам усього не потягну. А в мене важлива робота. Та ще й складна. І я потребую допомоги.