— Він і далі росте!
— Я бачу! Бачу!
А от Джеймса це все настільки приголомшило, що він просто стояв, дивився і бурмотів собі під ніс:
— Ой, яка краса. Я ще в житті не бачив нічого кращого.
— Стули пельку, хамло! — гарикнула тітка Шпичка, випадково його почувши. — Це не твоя справа!
— Свята правда! — погодилася тітка Шкварка. — Тебе це аж ніяк не обходить! Не пхай свого носа до чужого проса!
— Дивися! — заволала тітка Шпичка. — Почав рости ще швидше! Він набирає швидкість!
— Я бачу, Шпичечко! Бачу! Ба-бачу!
А персик ставав дедалі більший, більший, більший і ще більший.
І ось, коли він уже виріс такий заввишки, як дерево, та що там дерево — заввишки й завширшки як будинок, він легенько торкнувся землі і став як укопаний.
— Він тепер не впаде! — зарепетувала тітка Шкварка.
— Він перестав рости! — крикнула тітка Шпичка.
— Не перестав!
— Перестав!
— Він росте, Шпичко, тільки повільніше! Але ще росте! Придивися!
Запала тиша.
— Уже не росте!
— Твоя правда, вже не росте.
— Гадаєш, його можна торкатися?
— Не знаю. Хіба що обережненько.
Тітка Шкварка і тітка Шпичка почали поволі кружляти довкола персика, пильно розглядаючи його з усіх боків. Вони нагадували двох мисливців, які щойно вбили слона, але ще не були певні, мертвий він чи живий. А величезний круглий плід був такий височенний, що поряд з ним вони скидалися на двох причмелених карлиць з якогось іншого світу.
Персик мав дуже гарну шкірку — глибокого маслянисто-жовтого кольору з яскраво-рожевими й червоними відтінками. Тітка Шкварка обережно підступила до нього й торкнулася його кінчиком пальця. — Він уже стиглий! — вигукнула вона. — Це те, що треба! Послухай, Шпичечко. Давай візьмемо лопату, відчикрижимо собі добрячий шмат персика і з’їмо.