— Красавчик, просто красавчик! — вигукнула тітка Шкварка.
Джеймс поволі відклав сокиру, обернувся й поглянув на двох жінок, що стояли під персиковим деревом.
Зараз щось станеться, подумав він. Ось-ось має статися щось дивовижне. Джеймс не мав зеленого поняття, що б то могло бути, але відчував до болю в кістках, що скоро щось станеться. Це просто відчувалося в повітрі… у раптовій тиші, що огорнула садочок…
Джеймс навшпиньки рушив до дерева. Тітки вже нічого не казали. Вони стояли, мовчки втупившись у персик. Панувала цілковита тиша, навіть вітерець не повівав, а з синього-синього неба на них світило палюче сонце.
— Він уже цілком дозрів, — порушила тишу тітка Шпичка.
— То, мо’, з’їмо його? — облизала жирні губи тітка Шкварка. — Поділимо на дві половинки. Гей, ти, Джеймсе! Хутко біжи сюди і лізь на дерево!
Джеймс підбіг ближче.
— Я хочу, щоб ти зірвав нам того персика з найвищої гілляки, — звеліла тітка Шкварка. — Бачиш його?
— Так, тітонько Шкварко, бачу!
— Але не смій відкусити й найменшого шматочка. Ми з тіткою Шпичкою розділимо його між собою на дві половинки. Ану, бігом! Лізь угору!
Джеймс почимчикував до стовбура.
— Стій! — раптом вигукнула тітка Шпичка. — Не рухайся! — Вона дивилася на гілки, широко роззявивши рота й вирячивши очі, мовби побачила там якусь примару. — Дивися! — крикнула вона. — Дивися, Шкварко, дивися!
— Що з тобою? — здивувалася тітка Шкварка.
— Він росте! — заволала тітка Шпичка. — Стає все більший і більший!
— Хто стає?
— Та персик, бовдурко!
— Жартуєш!
— То поглянь сама!
— Але ж, люба моя Шпичечко, це просто тупо. Це неможливо. Це… це… це… Ой, зачекай… Ні… Ні… не може бути… Ні… Так… Пресвяті небеса! Воно й справді росте!
— Він уже вдвічі більший! — зарепетувала тітка Шпичка.
— Цього не може бути!
— Вже є!