— Свята правда! — підтримала його Зозулька.
— Джеймсе, — звернулася до нього Стоніжка. — Тебе ж звати Джеймс, правда?
— Так.
— Ну от, Джеймсе, чи ти хоч раз у житті бачив таку дивовижну велетенську Стоніжку, як я?
— Ніколи в житті, — зізнався Джеймс. — А як вам це вдалося?
— Дуже непросто, — відповіла Стоніжка. — Навіть дуже-дуже непросто. Послухай, що сталося. Я порпалася собі в саду під старим персиковим деревом, і раптом у мене під носом почала звиватися якась кумедна мала зелена штучка. Вона була яскраво-зелена, неймовірно гарна й нагадувала крихітний камінчик або кристалик…
— Ой, та я знаю, що це було! — вигукнув Джеймс.
— Це сталося й зі мною! — втрутилася Зозулька.
— Зі мною теж! — додала пані Павучиха. — Зненацька скрізь з’явилися малі зелені штучки! Земля аж кишіла ними!
— Я одну навіть проковтнув! — гордо сповістив Черв’як.
— І я! — зізналася Зозулька.
— А я проковтнула аж три! — вигукнула Стоніжка. — І до того ж це я розповідаю, а не ви! Не перебивайте мене!
— Вже надто пізно розповідати байки, — промовив Старий-Зелений-Коник. — Час уже спати.
— А я не буду спати в черевиках! — заволала Стоніжка. — Скільки їх ще там залишилося, Джеймсе?
— Я вже, здається, зняв пар із двадцять, — відповів Джеймс.
— Отже, залишилося ще вісімдесят, — сказала Стоніжка.
— Не вісімдесят, а двадцять дві! — зарепетував Черв’як. — Вона знову бреше.
Стоніжка залилася сміхом.
— Не дратуй Черв’яка, бо він ще простягне ноги, — забідкалася Зозулька.
На Стоніжку напала справжня істерика.
— Простягне ноги! — реготала вона, звиваючись і тицяючи на Черв’яка. — Які ноги? Де вони в нього?
Джеймс відчував явну симпатію до Стоніжки. Вона, звичайно, добряча капосниця, але як приємно було бачити, що хтось нарешті вміє сміятися. Він жодного разу не бачив, щоб тітка Шкварка і тітка Шпичка хоч раз усміхнулися.