Лаоху припинив гратися. Він підвівся, вистрибнув мені на коліно із котячою грацією і розгорнувся ще більше.
У мене на коліні лежав зім’ятий шматок обгортки, білою стороною вгору. Він був увесь густо списаний китайськими ієрогліфами. Мене ніколи не вчили читати китайською, але я впізнав ієрогліфи, що значили син, написані маминим незграбним, дитячим почерком, і вони були вгорі, там, де зазвичай пишуть ім’я того, кому листа адресовано.
Я пішов до комп’ютера, щоб перевірити в Інтернеті. Сьогодні був Ціньмінь.
#
Я взяв лист і повіз його у місто, туди, де, як я знав, зупиняються автобуси з китайськими туристами. Я зупиняв кожного, питаючи:
- Nin hui du zhongwen ma? – Ви читаєте китайською?
Я не говорив китайською так давно, що не був певен, чи мене розуміли.
Одна молода жінка погодилася мені допомогти. Ми сіли на лавку і вона прочитала листа вголос. Мова, яку я роками намагався забути, повернулася, я відчув, як слова проникають у мене, через шкіру, через кістки і міцно обгортаються навколо серця.
#
Сину,
Ми довго не розмовляли. Коли я намагаюся торкнутись тебе, ти стаєш таким злим, що мені страшно. А ще мені здається, що цей біль, який я зараз відчуваю постійно, є ознакою чогось серйозного.
Тож я вирішила тобі написати. Я буду писати у паперових тваринах, яких я тобі зробила, яких ти так любив.
Тварини не рухатимуться після того, як я перестану дихати. Але якщо я напишу від усього серця, я залишу у цих словах, на цьому папері частинку себе. Тоді, якщо ти подумаєш про мене на Ціньмінь, коли духам померлих дозволено відвідати свої родини, ти зможеш оживити ці частинки мене. Створіння, яких я зробила для тебе, знову будуть стрибати, бігати і шкрябатись, і тоді, можливо, ти помітиш ці слова.
Писати треба від усього серця, тому я пишу тобі китайською.
За увесь цей час я так і не розповіла тобі історію мого життя. Коли ти був маленьким, я думала, що розповім тобі її, коли ти підростеш і зможеш зрозуміти. Але нагоди чомусь так і не трапилось.
Я народилась у 1957 році, у селі Сигулу, провінція Хебей. Твої дідусь і бабуся обидва походили з бідних селян і родичів мали небагато. Всього через кілька років після мого народження Китай вразив Великий голод, під час якого померло тридцять мільйонів чоловік. Мій найперший спогад такий: я прокинулась і бачу, що моя мати їсть землю, щоб заповнити шлунок і залишити останню дрібку борошна мені.
Пізніше, жити стало легше. Сигулу славиться своїм мистецтвом zhezhi, і моя мати навчила мене робити паперових тварин і давати їм життя. У селі цю магію використовували з практичною метою. Ми робили птахів, які відганяли від полів коників, а тигри полювали на мишей. На китайський Новий рік ми з друзями робили червоних паперових драконів. Я ніколи не забуду, як ці маленькі дракони ширяли у небі над головою, несучи на мотузках феєрверки, які мали відлякувати усі негаразди минулого. Тобі б це дуже сподобалось.
У 1966 році прийшла Культурна революція. Сусід став проти сусіда, а брат – проти брата. Хтось пригадав, що брат моєї матері, мій дядько, виїхав до Гонконгу ще в 1946 році і став там торговцем. Те, що у нас був родич у Гонконгу, значило, що ми шпигуни і вороги народу, тож проти нас треба усіма силами боротися. Твоя бідолашна бабуся не знесла образ і кинулася в колодязь. Потім якісь юнаки з мисливськими рушницями одного дня потягли твого дідуся в ліс. Він так і не повернувся.
Так я залишилась сиротою в десять років. Єдиним моїм родичем у цілому світі був дядько з Гонконгу. Однієї ночі я нишком залізла у товарний потяг, що йшов на південь.
Кілька днів потому, у провінції Гуандун, кілька чоловіків спіймали мене, коли я крала їжу з поля. Коли вони почули, що я намагаюсь дістатися Гонконгу, вони засміялися. «Тобі пощастило. Ми якраз займаємось тим, що привозимо дівчат до Гонконгу».
Мене сховали під дном вагону разом з іншими дівчатами і провезли через кордон.
Нас відвели у підвал і наказали стати рівно і удавати розумних і здорових перед покупцями. Заплативши власникам складу, родини могли прийти, щоб оглянути нас і вибрати когось для того, щоб «удочерити».