У давньому світі.
Син Юпітера, верховного бога, і смертної жінки Алкмени. Крім багатьох героїчних учинків, здійснює дванадцять подвигів на службі в аргоського царя; б’ється з річковим богом Ахелоєм за красуню Деяніру й дістає її; вбиває кентавра Несса, який хоче забрати в нього дружину. Гине від отруєної Нессовою кров’ю сорочки, яку йому дарує, ні про що не здогадуючись, Деяніра,— вона гадає, що так пощаситить повернути їхнє кохання. Шаленіючи від болю, Геракл кидає Ліхаса — свого супутника, який передав йому цю сорочку,— в Евбейське море, а сам спалює себе на вогнищі в Етських горах.
...Увільнившись од смертного тіла,/ Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався/ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити./ Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний/ На четверні з ним піднявся і вмістив між зірки пром. нисті.
В «Останньому світі».
Персонаж одного з переказів Ехо, яка розповідаєКотті про «Книгу каміння», де висланий поет Овідій Назон нібито написав: «У цій книзі Девкаліон виступає останнім чоловіком, що пережив загибель світу; разом зі своєю коханою Піррою він перебував на плоту потоп, який змив усе на своєму шляху». Самотність тих, що зосталися живі, додає Ехо,— то, безперечно, найстрашніша з покар.
У давньому світі.
Син титана Прометея, чоловік Пірри; разом із нею він пережив великий потоп, у якому Юпітер потопив людський рід. Коли вода спадає, ці двоє сходять зі свого плоту на схили Парнасу, шукають розради в занесеному мулом храмі й тут дістають підказ кидати через плече каміння. Не здогадуючись, що приховує в собі це пророцтво, Девкаліон і Пірра роблять так, як їм підказано.
Так добротою богів незабаром усе те каміння,/ Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками.../ Так появились ми, плем’я тверде, загаротоване в праці,/ Й роду твердого того не, один залишаємо доказ.
В «Останньому світі».
Томський цілитель і гробар, якого війна закидає з Фрісландії на Чорне море. Одержує морською поштою гроші від інвалідського фонду, і тому в залізному місті його називають «багатієм». Відколи кінь розтрощив йому копитом груди так, що ребра з лівого боку довелося виймати, як обламані стріли, в Дітові б’ється беззахисне серце. І хоч як добре допомагають людям його мазі та настоянки, в глибині душі він усе ж таки переконаний, що живим уже нічим не зарадиш. Тільки на обличчях у мерців Діт іноді бачить — принаймні так йому здається — невинний вираз, який його зворушує і який він намагається за допомогою всіляких есенцій зберегти до тієї хвилини, коли ховає всі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням. І хоча Діт від туги за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами страждає ще дужче, ніж від свого каліцтва, його нареченій Прозерпіні не щастить умовити його поїхати ні до Рима, ні на його батьківщину. Після того, як Діт побачив стільки трупів і відчув у собі стільки руйнівної люті, шлях назад, на рідні береги, видається йому навіки втраченим. Ніщо вже не може знов стати таким, як було.
У давньому світі.
Діт («Багатій») — одне з римських імен Плутона. Сатурнів син, Юпітерів і Нептунів брат, бог підземного світу й володар царства тіней. Царство йому дісталося внаслідок жеребкування між трьома братами після перемоги над батьком: Юпітер стає володарем неба й землі, а Нептун — морів та річок. Те, що Діт закохується в Прозерпіну й викрадає її, має свою передісторію: Венера дорікнула своєму синові Амуру, що він, мовляв, переміг усюди — в небі, на землі і в морі, от тільки в царстві тіней усе ще не знають кохання. Отож бог кохання взяв свою зброю...
...Він же/ миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,/ 3 тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше/ Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна./ Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою/ Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.
В «Останньому світі».
Щира подруга Котти, його коханка на одну ніч і його жертва. Страждає від шолудивості, що час від часу з’являється плямою то в одному місці на її тілі, то в іншому. Коли пляма ховається під одягом, Ехо зачаровує всіх своєю красою; та коли шолудивість виступає знову у неї на виду, то не тільки кожен доторк, а й навіть відвертий погляд на неї завдає Ехо такого болю, що її уникають і ті, хто її любить. А люблять цю жінку — хоч, правда, й потай,— багато жителів чорноморського узбережжя; пастухи й ливарі під покриттям темряви іноді приходять до неї в печеру, щоб у її обіймах обернутися в немовля, володаря чи звіра. Ці коханці знають, що з мовчазною Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це лишають серед каміння в її руїні бурштин, хутра, в’ялену рибу та горнята смальцю.
У давньому світі.
Німфа, що довгими розмовами відвертає увагу Юпітерової дружини Юнони, поки бог розважається зі своїми подругами. Щоб покарати Ехо за цю її змову з невірним Юпітером, Юнона позбавляє її членоподільної мови; відтоді Ехо може тільки повторювати останні слова, з якими до неї звертаються люди. Отак нещасна Ехо й живе, поки одного разу зустрічає вродливого юнака Наркіса й закохується в нього; але Наркіс не здатний покохати нікого й нічого, крім власного відображення; він нехтує німфою, і вона з розпуки втікає до диких заростів.
...В дикому лісі зневажена німфа/ Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує./ Пристрасть не гасне, проте; роз’ятрює душу й зневага./ Тіло понишкле підточує туга їдка, невсипуща./ Сохне і шкіра на ній, соковитий рум’янець неначе/ 3 вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос/ Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.../ Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
В «Останньому світі».
Тема одного з гобеленів, що їх Котта розглядає в домі глухонімої ткалі Ар ахни. На ньому зображено порожню далечінь, зіткану з ниток блакитних, білих та сріблястих, море, що спокійно лежить під сонцем, на небі по-літньому жваво пропливають хмарки, лагідний приплив, угорі — поодинокі чайки. Але не видно ні берега, ні острова, ні жодного судна. Ген далеко-далеко, майже на самій лінії обрію, зникають двоє пошарпаних крил, немов скинуті над водою руки людини, що потопає. Завширшки ті крила, як у кондора. Фонтани бризок білими списами високо здіймаються навколо цих крил, а з високості падає велике й дрібне пір’я; воно опускається на море повільніше, ніж важке тіло, що його несли крила. Ікар — ім’я тієї істоти з крильми, що зникає у хвилях. Це один із знаків, які глухоніма ткаля показує Котті на мигах. Він бачить, як ті знаки спурхують з Арахниних пальців, але не розуміє їх.
У давньому світі.
Син Дедала — аттічного будівничого, винахідника й убивці. Занапастивши із заздрощів свого небожа й учня Пердіка, Дедал утікає з Афін на Кріт, до двору царя Міноса, споруджує за його наказом кносський лабіринт, розробляє нові моделі суден та всіляке бойове спорядження — і кінець кінцем надумує втекти з-під захисту і влади Міноса. З цією метою він робить собі й своєму синові крила; обидва злітають з кносського палацу й перетинають море. Але Ікар надто захоплюється й підіймається все вище й вище...