В «Останньому світі».
Глухоніма ткаля, що живе в сторожці біля зруйнованого, давно погаслого маяка в Томах. Переносить на гобелени історії, які зчитує з Назонових вуст. Та коли одного ранку море в бухті коло залізного міста стає сірчисто-жовтим, тільки вона пояснює на мигах враженим мешканцям узбережжя причину такого забарвлення води: просто це — пилок від цвітіння пінієвих борів. «А що таке пінії?» — питають у неї. Арахна й сама прибилася до узбережжя залізного міста так, як отой сірчисто-жовтий пилок на воді: вона припливла на судні одного фарбаря й торговця пурпуром, який шукав серед рифів рожеві мушлі; але судно наскочило на підводний риф і затонуло, а глухоніма ткаля, вчепившись за корковий буй, дісталася до берега і єдина з-поміж небагатьох тих, хто врятувався, залишилася жити в Томах.
У давньому світі.
Дочка фарбаря пурпурових тканин Ідмона з Колофона; знаменита своїм мистецтвом ткати й гаптувати. Викликає позмагатися Афіну Палладу, незайману богиню війни: «Я, Арахна, тчу краще й вишуканіше, ніж сама богиня!» Арахнина тканина, на якій зображено любовні пригоди богів, і справді виходить бездоганна й перевершує роботу Афіни. Тоді розгнівана Паллада шматує ті Арахнині картини й б’є саму жінку ткацьким човником. Це приниження так прикро вражає Арахну, що вона намагається повіситись.
...Відв’язавши нещасну, Паллада мовила злобно: «Живи! Але висний й надалі: така вже/ Випала кара тобі, — щоб майбутнім журитися вічно,/ Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам»./ А на відході це й соком із зілля Гекати на неї/ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся/ Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,/ Вже й голова — наче макове зерня, зіщулилось тіло,/ Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті./ Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає/ Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.
В «Останньому світі».
Торговець бурштином із Сульмони, що під час подорожі на Чорне море разом з поштою привозить із Томів до Рима також Назонів заповіт — барвисту листівку з видом залізного міста. В цій листівці, адресованій Кіані, вигнанець висловлює єдине побажання, яке в нього залишається насамкінець: «Бувай здорова!»
Удавньому світі.
Демон підземелля; виказує Прозерпіну, коли та скуштувала в підземному царстві гранатовий плід. Внаслідок цього Прозерпіна дістається царству тіней. Щоб помститися Аскалафові за цю зраду, вона обертає його в птаха.
Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,/ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,/ Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила./ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького -/Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
В «Останньому світі».
Син крамарки Феме й рудокопа, хворий на падучу. Він просто не в змозі витримати, щоб не пересвідчитись, що та чи та річ справді існує, отож мусить усього торкнутись, усе помацати, все назвати вголос. Щоб не допускати сина до краму на полицях, Феме розвішує скрізь гірлянди з жалкої кропиви, і епілептик раз у раз жалить собі руки, бо ні досвід, ні біль нічого, його не вчить. Наприкінці життя обертається в камінь.
У давньому світі.
Мессенійський пастух; бачить, як посланець богів Меркурій жене вкрадену худобу, і за хабар — корову — присягається не виказати його. Меркурій рушає далі, але потім у подобі іншого чоловіка вертається назад і вирішує перевірити пастуха. Батт не додержує слова.
Внук Атланти всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,/ Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду/ В камінь твердий обернув: що й донині «указником» зветься:/ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
В «Останньому світі».
Головний персонаж першої часитини трилогії про героїв, що їїКипарис демонструє в Томах страсного тижня. У фільмі показано загибель Трої та поразку її мужнього захисника Гектора, якого кінець кінцем починають волочити навколо мурів його ж таки фортеці; цій жахливій мученицькій смерті зрештою покладає край величезна зграя собак, що довго ще гризуться за розкидані шматки Гекторового тіла.
У давньому світі.
Син Пріама й Гекуби, останнього царського подружжя Трої; найуславленіший з-поміж усіх троянських героїв. На десятому році війни за місто гине від руки Ахіллеса, і його голе тіло волочать навколо мурів; Гекторів батько також гине, мати потрапляє в рабство до греків.
«Троє, прощай! Нас у рабство женуть!» — розридались троянки./ З димних виходять осель, до землі припадають устами./ На корабель наостанку зійшла,— бо її, розпростерту,/ Ледве знайшли на могилах синів,— безталанна Гекуба.1 Хоч за надгробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-/Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл/ їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати./ Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий/ Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
В «Останньому світі».
Головний персонаж другої частини трилогії про героїв, яку Кипарис демонструє в Томах. У фільмі показано життя нездоланного воїна Геракла, що кінець кінцем розриває себе власними руками. Герой гине від отруєної сорочки, яка відразу, щойно він її надяг, приростає до шкіри й починає горіти, як ото кипляча олія, і стягти її можна не інакше, як тільки разом із життям. Геракл зриває з себе сорочку разом із шкірою та м’ясом і оголює свої кровоточиві сухожилля, лопатки, грудну клітку, в якій згасають його легені та серце. І падає.