а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?
а. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди!
а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.
а. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!
а. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.
а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.
а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.
( )
()
О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй()
() Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.
а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.
а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.
Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ()
а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.
а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?
()
() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)
, и .
й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?
а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.
а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.