— Це все в минулому, — прошепотіла вона, — ти мені віриш?
— Так, — сказав він і поцілував її в губи.
— Жодних привидів не буде — тільки ти і я, — знову прошепотіла Людмила.
— Так.
Після викуреної цигарки Зарецький знову взявся за лопату: він був переконаний, що двічі на день треба розчищати від нового шару снігу траншею на подвір’ї та прохід до сараю з дровами. Він дивився на сніг уже не вороже, а навіть із розумінням: сніг змушує з собою рахуватися, але й дозволяє бути з Людмилою, бути всупереч різним обов’язкам, звичкам, усупереч усталеному способові життя, всупереч, урешті-решт, роботі та всупереч географії, яка раніше тримала Людмилу і його на чималій дистанції. Зарецький думав про сніг і бачив у ньому свого однодумця.
— Таке враження, що нас поєднала стихія, — усміхалася вона, дивлячись, як тріскотить вогонь у каміні.
— Гарно, — сказав Зарецький і пригорнув її до себе, підтягнувши ковдру, яка з’їхала з її плеча.
— Що — «гарно»?
— Гарно сказано. Ніколи б раніше не думав, що сніг подарує мені тебе.
Людмила усміхнулася та міцніше пригорнулася до нього.
Коли стемніло, до них прийшов Микола, приніс свіжий печений домашній хліб і банку власної домашньої настоянки на травах жовтавого кольору.
— Що це за отрута? Проти колорадських жуків? — запитав Зарецький.
— Сам ти колорадський жук. Це мої нанотехнології, — гордо сказав він, — ти попробуй — бодуна ще ніколи не було.
— Давай спробуємо.
Вони засміялися. Людмила при свічках зготувала вечерю, і вони взялися за банку. «Нанотехнології» добряче всім вдарили в голову, Микола хвалився, що цю настоянку знають усі навколо, що в нього замовляють її дуже часто — навіть із ресторанів, навіть з інших сіл, клієнти приїжджають із Верховини, Косова, Коломиї, є один бізнесюк із Франківська, так той бере до сорока літрів; його база постійних клієнтів невпинно зростає, щомісяця доводиться збільшувати виробництво, деколи на 100 літрів, нічого не зробиш — людям подобається, копійка зайвою ніколи не буде.
— Де ти її робиш?
— У мене два гаражі. Один я повністю переробив під виробництво. Там сушу трави, там стоять чани, там готую свої рецепти, але вже місця мало. Я ще деколи копчу рибу і м’ясо.
— Які твої рецепти? Оцієї «радіонуклеїдівки» чи як там її?
— Це моя нанотехнологія!
— Так, так, нанотехнологівка.
— Рецепт — секрет. Кожна моя настоянка — інший букет трав, інший відтінок, інша пропорція, інший підхід.
— Цей бізнес надійний?