Наступні кілька діб вони жили в цілковитій темряві — кохалися, варили картоплю, їли квашену капусту, відкривали законсервовану свинину, пили вино. На вечір розпалювали камін, ретельно прогрівали приміщення, а під ранок прокидалися в охололому будинку з геть закладеними носами й охололими тілами. Іноді, прокинувшись у холоді, вони грілися одне одним, тісно переплітаючись руками й ногами. І засинали. Зарецький підводився першим; голим вибігав на сніг, ретельно обтирався ним; знову розпалював камін, поглядаючи на сонну Людмилу; робив сніданок і будив Людмилу запахом запашної кави — він тримав горнятко біля її заспаного лиця, буквально водив ним перед її носиком і з нетерпінням очікував пробудження коханої. Вона солодко потягувалася, відблиски вогню вигравали на сонному обличчі, потім Людмила недовірливо й несміливо розплющувала очі, придивляючись до предметів навколо, і нічого не розуміла.
— Уже ранок, люба.
— Справді?
Зарецький доглядав за нею, немов за дитиною.
— З ким ти тоді розмовляла? — нарешті зважившись, запитав він одразу після обіду, коли вони лягли перепочити.
— Коли?
— Коли ми заходили в кабінет над гаражем.
Людмила мовчала. У темряві Зарецький намагався роздивитися її лице.
— Це був мій роботодавець.
— Президент медичного центру?
— Він.
— Ти була з ним? — запитав він трохи здушеним голосом.
— Навіщо ти про це питаєш?
Зарецький опустив очі.
— Навіщо тобі це знати?
— Я не знаю, — чужим голосом сказав він, — пробач, що запитав. Я не повинен був цього робити, по-дурному трохи вийшло.
— Нічого.
Зарецький підвівся з ліжка, одягнувся, витягнув цигарку з пачки, щоб покурити надворі, але вона спинила його рукою.
— Зачекай!
Зарецький запитально глянув.
— От упертий… Він брав участь у моєму житті, особливо коли мені було дуже важко.
Зарецький усміхнувся, погладив її волосся, але Людмила пристрасно охопила його руками й звалила до себе на матраци.