— Це і справді не горить, — поцілував він Людмилу в губи.
На її світле волосся плавно й тихо лягав лапатий сніг, важкі сніжинки чіплялися навіть за вії. Зарецький обережно збирав їх устами, а Людмила тремтіла в його обіймах.
— Нам треба передзвонити всім потрібним людям — поки не сіли наші телефони.
— Так, — сказала вона, — я вже розмовляла з донькою і попередила її, що на зв’язку мене може не бути декілька тижнів.
— Хоча це не страшно. Будемо заряджати мобільні в моїй машині.
— І слухати новини!
— Теж слушно.
Зарецький відчинив хвіртку й натикнувся на суцільну білу стіну снігу — вищу навіть за його ріст. Він погладив її рукою і думав, як йому бути. Богдан так замахався за цей день працювати лопатою, що вирішив узятися за прохід до траншеї в провулку наступного дня. Людмила підійшла й іронічно з ним спостерігала.
— Ну чого ти такий непосидючий?
— На тому світі відпочинемо.
— Навіщо тобі цей сніг?
— А, може, я хочу з тобою прогулятися центральною площею?
Вона розсміялася. Раптом він підніс пальця до губ і сказав: «Тс-с-с!» Вони замовкли і слухали: з товщі снігу було ледь-ледь чути голоси.
— Там є люди! — захоплено сказав Зарецький.
— Звісно ж, є. А куди вони мали подітися? — здивувалася Людмила.
— Ні. Ти не розумієш! Там є люди і вони рухаються. А якщо вони рухаються, значить, у них є така потреба.
— Ну то й що?
— Як це «ну то й що»? Люди ходять у гості, спілкуються, бухають, обмінюються новинами. І не зарилися, немов кроти, у свої нори.
— Значить ми — як кроти?
— Я такого не говорив. Добре, пора мені знову працювати.
Його очі блищали, ніби від азарту, і він потягнувся за лопатою.
— Тільки не сьогодні! — сказала Людмила, — я тебе минулої ночі всього розтирала, думала, що від болю м’язів здурієш.