— І що це означає?
— Ми тепер будемо сидіти в темряві. Зможемо грітися лише біля каміна та грубки в кухні.
— Погано, — сказав Зарецький, відклав лопату і закурив, — ми мусили це передбачити. Мабуть, сніг обірвав десь дроти і це навряд чи скоро відремонтують.
— Мабуть, так, — погодилася вона.
— Розморозимо холодильник, — сказав він.
— А як же заморозка? Де її зберігати?
— Де її зберігати? — запитав він і взяв лопату. — А ось де, — він почав вирубувати в стіні траншеї невелику нішу.
— У мене духовка електрична.
— Будемо їсти сире м’ясо, як англійці.
— Тобі, бачу, весело, — сказала Людмила.
— Газ є. Чого ти переживаєш?
— Так, але я люблю більше пекти в духовці.
— Ну, тоді можемо взагалі не їсти. Скоро і ми перетворимося на кригу.
— Добре, так і буде, — незадоволено відповіла вона й пішла в будинок.
Людмила принесла у великому пластмасовому тазику пакети із замороженим м’ясом, декілька туш рибин, філе кролика, курячі ніжки, а також морожені овочі й фрукти, розфасовані по пакетах. Зарецький поглибив лопатою нішу в сніжній стіні траншеї і запхав у неї цей тазик. Він накрив траншею довгими дошками — метрів десять від будинку, але дотягнути накриття до воріт уже не було матеріалу. Людмила сказала, що в гаражі є старий лінолеум — кілька згортків, які після ремонту будинку так і не викинули. Богдан постелив лінолеум зверху на дошки. Він дивився на свій сховок із задоволенням — вийшов майже військовий бліндаж, коли його ще присипле снігом — узагалі буде непомітно.
— Але я ще не зробив головного.
— Чого саме?
— Я не вийшов на зовнішні комунікації. Нам треба зв’язатися з іншими траншеями.
Людмила зареготала і сказала:
— Псих!
— Я такий, — усміхнувся він.
— Може, не сьогодні?