— Дякую, — сказав дракон. — Дуже люб’язно з твого боку. Як тебе звуть?
Хлопчик зніяковіло відкинув волосся з чола:
— Мене звати Бен. А тебе?
— Це, — дракон тицьнув Сірчану шкурку носом у черево, — Сірчана шкурка. А мене звуть Лунг.
— Лунг. Гарне ім’я, — простягнувши руку, хлопчик погладив шию дракона — так обережно, немов боявся, що Лунг від дотику розчиниться в повітрі.
Сірчана шкурка недовірливо подивилася на хлопчика, потім підійшла до люка і визирнула назовні.
— Вже час йти шукати пацюка, — сказала вона. — Чоловічок, а ти мені не можеш пояснити, де тут портові склади?
— Десять хвилин ходьби звідси. Але як ти збираєшся туди дістатися, щоб з тебе не зробили опудало для музею? — поцікавився Бен.
— Це вже не твоє діло, — буркнула Сірчана шкурка. Лунг стривожено пропхав голову між ними.
— Гадаєш, їй небезпечно виходити? — запитав він хлопчика. Бен кивнув:
— Із такою зовнішністю вона навіть на десять кроків звідси не відійде, можу присягнути. Перша ж бабуся, якій вона трапиться на очі, викличе поліцію.
— Поліцію? — Запитав Лунг спантеличено. — Це що за істота?
— Я знаю, що таке поліція, — пробурчала Сірчана шкурка. — Але мені треба потрапити до цих складів, і крапка.
Вона сіла на підлогу і хотіла вже слизнути у брудну воду каналу, але Бен утримав її за руку.
— Я тебе відведу, — сказав він. — Ти одягнеш мої речі, а потім я вже якось тебе проведу. Я давно тут мешкаю і знаю, де можна пролізти.
— Ти справді це зробиш? Як же нам віддячити тобі? — запитав Лунг. Бен почервонів.
— Так нема тут за що дякувати, правда, — пробурмотів він. Сірчана шкурка, однак, не виявила особливого захоплення.
— Вбиратися в людські речі! — бурчала вона. — До біса усе це, мухомор крапчастий, я потім тиждень буду смердіти людиною.
Але все ж таки вона змушена була начепити на себе одяг Бена.
— Тобі який саме склад потрібен? — запитав Бен. — Якщо ти не знаєш номера, ми можемо тут довго шукати.
Вони стояли біля вузького мосту. По обидва боки каналу тяглися склади, дивні вузькі будівлі з червоної цегли з високими вікнами і загостреними дахами. Великий порт був недалеко. Звідти дув холодний вітер, намагаючись зірвати капюшон із гострих вух Сірчаної шкурки. Повз проходили люди, але ніхто не звертав уваги на маленьку постать, що схилилася поруч із Беном на перила мосту. Лапи Сірчаної шкурки сховалися під довгими рукавами светра, підгорнуті джинси прикривали її ноги, а котячу мордочку затуляла тінь капюшона.
— Щур казав, останній склад перед річкою, — шепнула вона. — Його кузен живе там у підвалі.