— Страшенно дивний розклад. Ти доторкнешся до смерті. І то не раз. Коротше кажучи, великі клопоти.
— Це неймовірно. — Я апатично опала на крісло, накрите накидкою у стилі печворк. Навіщо я погодилася сюди прийти?
— Погодилася, бо твоє життя зовсім не таке впорядковане, як у шоколадній бонбоньєрці фірми Веделя. І я скажу тобі чому. Бо хтось повиїдав чи не всі твої шоколадки. І зосталися порожні фантики. А ти й надалі думаєш, що маєш повну коробочку.
— І ви не бачите жодних позитивних…
— Бачу. Коробочка наповниться аж ущерть. Тільки спершу мусить спорожніти до самої решти.
— А фантики? Як мені їх повикидати?
— Про це карти мовчать. Але я бачу лікарню. А звідки тут Спайдермен?
Спайдермен?
Тієї ж миті ожив телефон (бурштинова дивовижа у формі готичного замку). Ворожка потягнулася до однієї з веж — як виявилося, до слухавки.
— Бабусю?!! Ми мусимо порозмовляти, бо мене доскочила криза!
— Малинко, але я зараз ворожу.
— То закінчуй і займися своєю розгубленою онукою!
— Не можу. Я маю проблеми з витлумаченням розкладу. Мені виходить якийсь Спайдермен, операція на голові, чоловік із мачете. Я не ладна поскладати цього докупи…
— Ой, бабусю, — обірвала її онука. — То скажи що-небудь. Приміром, що внутрішній Спайдермен влаштує для неї нічогеньку прогулянку, як це зазвичай роблять павуки. Шалене завертання голови. Нічого дивного, що на неї чекає операція. Після цього вона побачить цілком новий світ. Чоловік із мачете — це черговий етап нового життя. Завдяки йому вона зрозуміє, що є її справжнім покликанням. Щоб от тільки не запізно. А з тією купою… — замислилася вона, — то нехай уважає, бо від неї розпочнуться зміни. Така купа може геть закаляти людину, і потім усі її цураються. Ну то закінчуй, я передзвоню за п’ять хвилин.
Вона від’єдналася. Впродовж хвилини жодна з нас не мовила ані слова.
— Ти чула?
Я кивнула. Важко було не почути. Ворожчина онука була, либонь, найгаласливішою дитиною в дитсадку.
— А чи не можна цього якось уникнути?
— Хоч би що ти робила, а воно все одно сповниться, моя дитино. Це призначення. Але не журися. Все одно ти ніколи не любила шоколадки. Завжди воліла сирник або шарлотку. І ще одне. В разі чого, пам’ ятай про святого Юрія.
— Сім хвилин запізнення, — повідомив мені директор з персоналу, Бартоломей Зигзаг, поза роботою мій бойфренд упродовж якихось там п’яти-шести років. — Ми мусимо поговорити про купу.
— Смердюча справа.
— Це не смішно, Ягодо. Ти жахливо вляпалася.