— А ти й не мусиш ворожити. Почекаєш у вітальні, — запропонувала вихід Агата. — То як?
За п’ятнадцять хвилин ми дзвонили у розмальовані в бордові троянди та блакитно-золоті сердечка двері. Відчинила нам симпатична літня жінка, із тих, яких часто бачиш у рекламах солодощів, натомість рідко в реальному житті.
— Ви всі на ворожбу? — упевнилася вона. — Ну то заходьте, мої любі. Хутенько, якщо хочете вкластися до опівночі.
Ми зайшли. Ворожка всадовила нас на величезній старосвітській канапі з пурпурного оксамиту.
— Слухай, сонечко, — звернулася вона до мене. — Допоможеш мені запарити чай, гаразд? Наразі повитягай філіжанки.
Я підвелася.
— Зараз, зараз, я спочатку мушу зорієнтуватися… — Вона заходилася почергово прочиняти шафки й шухлядки. — Вони знову десь від мене сховалися, злостиві бестії. А все через ту кляту тісняву.
— Ви повинні мешкати в палаці, — сказала я, намагаючись окинути поглядом скарби, порозкладані на сорока квадратних метрах кімнати. На сіро-зелених стінах десятки фотографій, гобеленів, макраме, маленьких і великих картинок, що зображали квіти, натюрморти, гірські краєвиди, ельфів, а також нашого Папу. На столиках серветки, а на решті меблів, серед букетів штучних квітів, фігурки всіх можливих святих, виконані з міді, срібла, латуні, дерева, коралу, яшми, скла й пластмаси.
— Ми можемо пити з горняток, — запропонувала Агата, зиркаючи на годинник, який пасував кольором до перламутрових тіней на її повіках.
— Ну, от вони, — втішилася ворожка. — То повитягай їх, сонечко. А ви, молодий-неодружений, принесіть із кухні пиріг, цукор і тарілочки.
— Ти чув, вона сказала «молодий-неодружений», сам бачиш, — шепнула Агата.
— Просто я молодо виглядаю, — заявив Марек, задоволений наслідками лікування фруктовими амінокислотами.
— Згодна, досить молодо як на свої тридцять дев’ять років, — озвалася ворожка вже з кухні. — І все ще парубок, але це вже ненадовго. Цього року багато що зміниться. А надто, якщо ви любите льодяники.
— Як вона це почула? — замислився Марек, більше здивований слухом ворожки, ніж її віщуванням.
— Бо я щовечора випиваю ложку колоїдного срібла й натираю вуха бальзамом монахів-боніфратів. Це діє ліпше, ніж слуховий апарат. Добре, воду я наставила. Тож припильнуй, дитинко, і позаливай, а я пошукаю карти. Де я їх могла запхати…
— Останнього разу ви знайшли їх на пральці, — згадала Агата.
— Справді! — Ворожка подріботіла до лазнички. — Є! Вони лежали під стосом рушників. Ну, хто перший?
Незадовго до опівночі нарешті і я зайшла до Кімнати Ворожінь. Меншої, ніж вітальня, але так само удекорованої рукоділлям племен із найвіддаленіших куточків земної кулі, а то й усесвіту.
— Переклади лівою рукою і стартуємо. На три купки. Святий Боже, я не знаю, як це витлумачити…
— Але смерть мені не випала? — запитала я, вдивляючись у гіпсову Мадонну, що стояла позад альтанки з кармінних троянд (пелюстки з велюру, краплини роси із суперклею).
— Начебто ні…
«Начебто ні»?! Якби не незліченна кількість дрібничок, які розпорошували мою увагу, я почала б перейматися.