Першу таку спробу, про яку ми маємо певні відомості, зробив капітан Кук. 1772 року він вирушив на кораблі “Рішучий” на південь; його супроводжував лейтенант Фурно на “Пригоді”. В грудні Кук досяг п’ятдесят восьмої паралелі на східній довготі в 26°57΄. Тут він зустрівся з вузькими крижаними полями завтовшки вісім-десять дюймів, що простягалися на північний захід і південний схід. Крижини були великі й громадилися торосами, так що пройти між ними було нелегко. З великої кількості птахів та з інших ознак капітан Кук дійшов тоді висновку, що вони перебувають недалеко від суходолу. Хоча погода стояла дуже холодна, він плив далі на південь, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі на східній довготі в 38°14΄ Тут значно потепліло, повіяв лагідний бриз, протягом п’ятьох днів термометр показував тридцять шість градусів. В січні 1773 року кораблі перетнули Південне полярне коло, але далі пройти не вдалося; на широті 67° 15΄ дорогу їм перегородили крижані поля, що тяглися вздовж усього південного обрію, наскільки сягав погляд. Лід був найрізноманітніший, суцільні крижини мали по кілька миль завширшки і здіймалися над водою на висоту вісімнадцять-двадцять футів. Оскільки літо кінчалося, капітан Кук не мав жодної надії обминути крижані тороси й неохоче повернув назад, на північ.
У листопаді того самого року він поновив свої дослідження Антарктики. На 59°40΄ південної широти він потрапив у сильну течію, що завертала на південь. У грудні, коли кораблі були на 67°31΄ південної широти і 142°54΄ західної довготи, настали люті морози зі штормами й туманами. Тут також було безліч птаства: альбатросів, пінгвінів, а особливо буревісників. На 70°23΄ південної широти мореплавці зустріли кілька великих айсбергів, а трохи згодом помітили білосніжні хмари на півдні, що звістували про близькість суцільних крижаних полів. На 71°10΄ південної широти і 160°54΄ західної довготи полярникам, як і першого разу, перегородив шлях неозорий крижаний масив, що застеляв весь південний обрій. Північний край цього масиву майже на милю в глибину громадився торосами, настільки щільно спаяними, що пробитися крізь них було неможливо. За торосами на якусь відстань тяглася відносно рівна поверхня, а далі височіли пасма крижаних гір, що нависали одна над одною. Капітан Кук вирішив, що ці безмежні льодові поля тягнуться до самого полюса або прилягають до невідомого материка. Містер Дж. Н. Рейнолдс, чиї великі зусилля та наполегливість увінчалися нарешті організацією національної експедиції, що ставить на меті й дослідження названих широт, так говорить про спроби корабля “Рішучий”: “Ми анітрохи не здивовані, що капітан Кук не зміг пройти далі 71°10΄, навпаки, слід дивуватися, як пощастило йому досягти цієї широти на західній довготі в 106°54΄. Земля Палмера лежить на захід від Шетландських островів, на шістдесят четвертій паралелі, і тягнеться на південь і захід далі, аніж добирався будь-хто з мореплавців. Кук, безперечно, досяг цієї землі, коли крижані поля перегородили йому дорогу, що, мабуть, неминуче в тому районі і в таку ранню пору, як шосте січня, – і ми не здивуємося, якщо крижані гори, ним описані, прилягають до землі Палмера або до інших ділянок суходолу, яких, напевне, багато на півдні й на заході”.
1803 року російський цар Олександр послав капітанів Крузенштерна й Лисянського в кругосвітнє плавання. У своїх спробах пройти на південь вони досягли лише 59°58΄ на 70° 15΄ західної довготи. Тут вони натрапили на сильну течію, що завертала на схід. Їм зустрічалося багато китів, але криги там не було. З приводу цієї експедиції містер Рейнолдс зауважує, що якби Крузенштерн прибув сюди на початку року, він би неминуче натрапив на кригу, але він досяг означеної широти лише в березні. Тут панують південні й західні вітри – разом з течією вони й віднесли крижини в район суцільного льоду, обмежений з півночі островом Джорджія, зі сходу Землею Сандвіча і Південними Оркнейськими островами, а з заходу – Південними Шетландськими.
1822 року капітан Джеймс Уеддел, що служив у британському військово-морському флоті, на двох невеличких суденцях проник на південь значно далі, ніж будь-хто з його попередників, не зустрівши на своєму шляху якихось незвичайних перешкод. Він запевняє, що хоча до сімдесят другої паралелі його часто затирало кригою, але далі море виявилося абсолютно чистим і коли він доплив до широти 74° 15΄, то на обрії виднілися лише три айсберги. Слід звернути увагу на те, що хоч капітан Уеддел і бачив великі зграї птахів та інші ознаки близькості суходолу, хоч на південь від Шетландських островів його марсові й помітили якісь смуги суходолу, що тяглися в напрямку полюса, він заперечує припущення про існування материка в південній полярній області.
11 січня 1823 року капітан Бенджамен Моррел відплив на американській шхуні “Оса” з Землі Кергелена, маючи намір проникнути якомога далі на південь. Першого лютого він був на 64° 52΄ південної широти і на 118° 27΄ східної довготи. Ось запис у його вахтовому журналі за те число: “Вітер повіяв зі швидкістю тринадцять миль на годину, і ми, скориставшися з цього, взяли курс на захід. Будучи, проте, переконані, що чим далі ми просунемося від шістдесят четвертої паралелі на південь, тим менше ймовірності зустріти суцільну кригу, ми трохи відвернули на південь, аж поки перетнули Південне полярне коло й досягли 69° 15΄ південної широти. На цій широті помічено лише кілька айсбергів, але суцільних крижаних полів там не було”.
Я знайшов і такий запис, датований чотирнадцятим березня: “Море цілком вільне від криги, бачили вдалині не більше дванадцяти айсбергів. Температура води й повітря принаймні на тринадцять градусів вища від тієї, яка звичайно буває між шістдесятою і шістдесят другою паралеллю. Зараз ми перебуваємо на 70° 14΄ південної широти, температура повітря – сорок сім градусів, води – сорок чотири. Магнітне відхилення – 14° 27΄, східне... Мені не раз доводилося перетинати Південне полярне коло на різних меридіанах, і щоразу я переконувався, що чим далі я просуваюся на південь від шістдесят п’ятої паралелі, тим теплішими стають вода й повітря, а магнітне відхилення відповідно зменшується. Тоді як на північ від цієї паралелі, скажімо, між шістдесятою і шістдесят п’ятою, ми часто з великими труднощами знаходили прохід між велетенськими незліченними айсбергами, причому деякі з них мали від милі до двох по периметру й височіли над водою футів на п’ятсот, а то й більше”.
Оскільки запаси води й палива закінчувалися, оскільки на кораблі не було добрих інструментів і наближалася полярна зима, капітан Моррел мусив відмовитися від спроби пройти далі на південь і повернути назад, хоча перед ним лежало чисте море. Він висловлює переконаність, що дійшов би до самого полюса або принаймні до вісімдесят п’ятої паралелі, якби згадані вище несприятливі обставини не примусили його відмовитися від свого наміру. Я з такими подробицями виклав погляди капітана Моррела в цьому питанні, щоб читач міг переконатися, наскільки вони підтверджуються моїм власним наступним досвідом.
1831 року капітан Бріско, на службі в панів Ендербі, лондонських власників китобійних суден, вирушив у Південний океан на бригу “Жвавий” у супроводі катера “Тула”. Двадцять восьмого лютого, перебуваючи на 66° 30΄ південної широти і 47° 13΄ східної довготи, він помітив землю й “виразно роздивився на тлі білого снігу чорні вершини гірського пасма, яке тяглося на ост-зюйд-ост”. Капітан Бріско плавав у цих водах майже весь наступний місяць, але через штормову погоду так і не зміг наблизитися до берега невідомого суходолу ближче, ніж на десять ліг. Переконавшися, що провадити дальші дослідження в цю пору року неможливо, він повернув на північ, щоб перезимувати на землі Ван-Дімена.
На початку 1832 року він знову вирушив на південь і четвертого лютого, перебуваючи на 67° 15΄ південної широти і 69° 29΄ західної довготи, побачив на південному сході землю. Вона виявилася островом, що прилягав до мису, який відходив від суходолу, відкритого ним раніше. Двадцять першого лютого йому вдалося висадитися на острів, який він ім’ям короля Вільгельма Четвертого оголосив власністю британської корони і на честь королеви назвав Аделаїдою. Коли обставини цієї подорожі стали відомі Королівському географічному товариству в Лондоні, вчені мужі дійшли висновку, що “від 47° 30΄ східної довготи до 69° 29΄ західної довготи вздовж шістдесят шостої – шістдесят сьомої паралелі тягнеться суцільна смуга суходолу”.
З цього приводу містер Рейнолдс зауважує: “Ми ніяк не можемо погодитися з таким висновком, і відкриття Бріско не дають для цього жодних підстав. Саме між цими двома пунктами Уеддел проник на південь по меридіану, що проходить понад східними узбережжями островів Джорджія, Сандвічевих, Південних Оркнейських і Шетландських”.
Як ви згодом довідаєтеся, мій власний досвід свідчить про помилковість висновку, до якого прийшло Королівське товариство.
Такі були головні експедиції, що намагалися проникнути якомога ближче до Південного полюса, і легко переконатися, що до плавання “Джейн Гай” жодне судно не перетинало Південне полярне коло на величезних відстанях, що відповідають трьомстам градусам цієї паралелі. Отже, перед нами відкривалося широке поле для досліджень, і тому з величезною цікавістю сприйняв я рішення капітана Гая йти на південь, поки буде змога.
Припинивши пошуки островів, про які казав Гласс, ми чотири дні йшли на південь, не зустрічаючи на своєму шляху ніякої криги. Ополудні двадцять шостого грудня, перебуваючи на 63° 23΄ південної широти й на 41° 25΄ західної довготи, ми побачили кілька айсбергів і крижане поле, але невелике за розмірами. З південного сходу й північного сходу віяли постійні, але не сильні вітри. Коли вітер налітав із заходу, а це було рідко, він незмінно приносив шквал із дощем. Щодня випадав сніг – коли більше, коли менше. Термометр двадцять сьомого грудня показував тридцять п’ять градусів.
1 січня 1828 року. Сьогодні нас із усіх боків обложило кригою, і наші перспективи видаються безрадісними. Всю першу половину дня з північного сходу налітав штормовий вітер, і великі плавучі крижини вдарялися об корму й об стерно з такою силою, що ми почали боятися за наслідки. Шалений вітер дув до самого вечора, коли широке крижане поле попереду розступилося, і ми змогли, поставивши всі вітрила, пробитися крізь менші крижини на відносно чисту воду. Наближаючись туди, ми поступово опускали вітрила, а вийшовши на вільний простір, залишили тільки взятий на рифи фок.
2 січня. Погода відносно тиха. Ми перетнули Південне полярне коло й ополудні були на 69° 10΄ південної широти й 42° 20΄ західної довготи. На півдні криги майже не видно, хоча за нами лежать широкі поля торосів. Виготовили саморобний лот, використавши для цієї мети чавунний казан ємкістю в двадцять галонів та линву завдовжки у двісті сажнів і виявили підводну течію, яка завертала на північ – її швидкість чверть милі на годину. Температура повітря – близько тридцяти трьох градусів. Магнітне відхилення – 14° 28΄, східне.
5 січня. Йдемо на південь, не зустрічаючи особливих перешкод. Вранці, правда, перебуваючи на 73° 15΄ південної широти й 42° 10΄ західної довготи, ми знову наштовхнулися на широченне поле суцільної криги. Одначе на півдні за ним відкривався безмежний простір чистої води, і ми не сумнівалися, що кінець кінцем зуміємо туди пройти. Пливучи понад торосами на схід, ми зрештою натрапили на прохід завширшки з милю, в який і завернули. Надвечір були вже у відкритому морі, досить густо всіяному плавучими крижинами, але вільному від полів, тому сміливо просуваємося далі на південь. Ми не відчуваємо, щоб ставало холодніше, але часто йде сніг, і раз у раз налітають бурхливі шквали з градом. Сьогодні над судном зі сходу на північний захід пролетіли величезні зграї альбатросів.
7 січня. Небо майже чисте, і ми без труднощів ідемо своїм курсом. На заході побачили кілька айсбергів неймовірно великих розмірів, і пополудні проминули один, вершина якого височіла над поверхнею моря не менш як на чотириста сажнів. У обхваті він, мабуть, мав три чверті ліги, і по його схилах струменіли з розколин справжні струмки. Цей льодовий острів залишався в межах нашої видимості два дні, потім сховався в тумані.
10 січня. Рано-вранці сталося нещастя: впала за борт людина. Це був американець, на ім’я Пітер Реденбург, уродженець Нью-Йорка й один з найдосвідченіших матросів на шхуні. Переходячи через ніс корабля, він послизнувся і впав між двома плавучими крижинами – на поверхню він уже не виринув. Ополудні досягли 78° 30΄ південної широти на 40° 15΄ західної довготи. Дуже холодно, з півночі й сходу постійно налітають шквали з градом. На сході маячать кілька велетенських айсбергів, і взагалі весь обрій на тому боці забитий суцільною кригою – льодові поля громадяться там одне на одне, утворюючи лабіринти торосів. Увечері повз нас пропливли якісь дерев’яні уламки, а вгорі пролетіли незліченні зграї птахів – велетенські і звичайні буревісники, альбатроси і якийсь невідомий великий птах з яскраво-синім оперенням. Магнітне відхилення менше, ніж було до того, як ми перетнули Південне полярне коло.
12 січня. Успіх нашого просування на південь знову викликає сумніви: в напрямку полюса нічого не видно, крім неозорих крижаних полів, над якими височать справжні гірські пасма, льодові стрімчаки грізно нависають один над одним. Ми завернули на захід і пливли в цьому напрямку до чотирнадцятого числа, сподіваючись знайти прохід.
14 січня. Вранці дісталися до західної межі крижаного поля, яке загородило нам дорогу, й, обминувши його з навітряного боку, вийшли у відкрите море, де не виднілося жодної крижини. Опустивши наш лот на двісті сажнів, виявили підводну течію, що йде на південь зі швидкістю півмилі на годину. Температура повітря – сорок сім градусів, води – тридцять чотири. Знову взяли курс на південь, не зустрічаючи жодної скільки-небудь серйозної перешкоди аж до шістнадцятого числа, коли ополудні досягли 81° 21΄ південної широти на 42° західної довготи. Тут ми знову опустили лот – течія так само йшла на південь, але її швидкість була вже три чверті милі на годину. Магнітне відхилення зменшилося, повітря тепле й приємне, термометр показує п’ятдесят один градус. У морі не видно жодної крижини. Тепер уся команда впевнена, що ми дійдемо до полюса.
17 січня. Сьогодні сталося чимало різних пригод. З півдня летять незліченні зграї птахів. Деяких нам пощастило підстрелити з палуби, й у одного з них, схожого на пелікана, виявилося чудове на смак м’ясо. Близько полудня марсовий побачив з лівого боку по курсу невелику плавучу крижину, а на ній великого звіра. Погода була ясна й тиха, і капітан Гай звелів спустити на воду дві шлюпки, щоб роздивитися невідомого звіра зблизька. Я й Дірк Петерс сіли з помічником капітана в більшу шлюпку. Підпливши до крижини, ми побачили, що на ній лежить величезний ведмідь з породи полярних білих ведмедів, але набагато більший. Ми були добре озброєні й, не вагаючись, напали на хазяїна плавучої крижини. Один за одним бабахнули кілька пострілів, більшість з яких, поза всяким сумнівом, влучили звірові в голову й тіло. Та, мабуть, вони не завдали йому ніякої шкоди, бо він стрибнув у воду й поплив із роззявленою пащею до нашої шлюпки. Такий розвиток подій став для нас цілковитою несподіванкою, ніхто не був готовий зробити другий постріл, і ми й оком не встигли змигнути, як ведмедеві вдалося наполовину перевалитися своїм величезним тулубом через планшир і схопити одного з матросів за поперек. У цю мить від певної загибелі нас врятувала спритність і мужність Петерса. Стрибнувши на спину звіра, він угородив йому в спину ножа, діставши до спинного мозку. Ведмідь випустив дух і сповз у море, потягши за собой й Петерса. Той незабаром виринув, йому кинули вірьовку, і, перед тим як вибратися з води, він перев’язав тушу ведмедя. Взявши здобич на буксир, ми з тріумфом повернулися на шхуну. Виміряли тушу ведмедя – вона була майже п’ятнадцять футів завдовжки. Шерсть у нього біла, як сніг, дуже жорстка і закучерявлена. Криваво-червоні очі більші, ніж у звичайного полярного ведмедя, а писок кругліший, схожий на морду бульдога. М’ясо в нього ніжне, але жирне й відгонило рибою, хоча матроси, наївшись від пуза, визнали його смачним і поживним.
Тільки-но ми підтягли свою здобич до борту, як з марса почувся радісний вигук: “Земля по правому борту!” Всі матроси повибігали на палубу. Саме в цю мить, на наше щастя, з північного сходу повіяв бриз, і незабаром ми підійшли до берега. То був низенький скелястий острівець близько ліги по периметру, цілком позбавлений рослинності, якщо не рахувати кількох кущів, схожих чи то на кактуси, чи то на колючі груші. Якщо наближатися до острівця з півночі, то видно, як у море випинається дивна скеля, дуже схожа на перев’язаний тюк бавовни. За цієї скелею з боку заходу є невеличка затока, де наші шлюпки легко пристали до берега. В нас не забрало багато часу обстежити всі закутні острова, але ми не знайшли там нічого вартого уваги – правда, за одним винятком. На південному мисі серед купи каміння нам трапився дерев’яний уламок, схожий на ніс каное. На ньому збереглися сліди різьблення, і капітан Гай запевняв, ніби розрізняє зображення черепахи, але я не помітив особливої схожості. Крім цього уламка, якщо то справді був уламок човна, ми не виявили жодних ознак того, що раніше тут коли-небудь ступала людська нога. Біля берега виднілися плавучі крижини – але їх було мало. Точні координати острівця, якому капітан Гай дав назву острів Беннета (на честь співвласника шхуни): 82° 50΄ південної широти, 42° 20΄ західної довготи.