Крім королівських, тут водяться чубаті пінгвіни, пінгвіни-віслюки і звичайні пінгвіни. Вони набагато менші, пір’я в них не таке барвисте, як у королівських, і взагалі вони на них мало схожі.
На островах живуть не тільки пінгвіни, а й безліч інших птахів, серед яких можна згадати морських курочок, голубих буревісників, чирків, качок, портегмонтських курочок, бакланів, місцевих голубів, велетенських буревісників, морських ластівок, крячків, чайок, гусей, звичайних буревісників і, нарешті, альбатросів.
Велетенський буревісник – хижий птах, не менший за середнього альбатроса. Часто його називають костоломом або скопою. Вони зовсім не бояться людей, і їхнє м’ясо, якщо його вміло приготувати, цілком годиться на харч. Іноді вони ширяють понад самою водою, широко розкинувши крила і начебто зовсім не ворушачи ними.
Альбатрос – один з найбільших і найлютіших птахів серед тих, які водяться в Південному океані. Він належить до сімейства чайок, здобич ловить і шматує на льоту, а на суходіл опускається тільки для того, щоб вивести пташенят. Між альбатросами й пінгвінами існує якась дивна дружба. Вони кладуть гнізда разом, мовби за спільно обміркованим планом: гніздо альбатроса звичайно лежить у центрі невеликого квадрата, утвореного чотирма пінгвінячими гніздами. Моряки називають таке гніздування пташиним базаром. Пташині базари описувалися в літературі часто, та, можливо, моїм читачам ці описи на очі не траплялися, а мені доведеться ще не раз згадувати про пінгвінів та альбатросів, і, мабуть, не зайвим буде розповісти тут дещо про їхній спосіб життя і гніздування.
Коли настає сезон розмноження, птахи збираються у величезні зграї і протягом кількох днів мовби обмірковують, як улаштувати свої гнізда. Та зрештою вони беруться за діло. Насамперед обирають зручний майданчик підходящих розмірів, здебільшого площею в три-чотири акри і розташований якомога ближче до води, але так, щоб хвилі до нього не докочувалися. Місце намагаються вибрати рівне, якнайменше захаращене камінням. Потім, начебто підкоряючись якійсь одній волі, птахи, всі, як один, починають із математичною точністю витоптувати квадрат або прямокутник (залежно від характеру місцевості) достатніх розмірів, щоб на ньому могли вільно розміститися всі, хто тут зібрався, але не більше, бо вони, здається, сповнені рішучості не допустити сюди майбутніх приблуд, які не брали участі в будівництві табору. Одна сторона майданчика, вибраного в такий спосіб, тягнеться паралельно лінії води й відкрита для входу та виходу.
Позначивши межі колонії, птахи починають очищати майданчик від усякого непотребу, тягаючи камінь за каменем і складаючи їх уздовж кордонів, так що з трьох сторін, обернутих до суходолу, утворюється своєрідний мур. Попід внутрішньою стіною цього муру протоптується гладенька доріжка завширшки від шести до восьми футів – для спільних прогулянок.
Далі птахам належить розбити майданчик на маленькі квадрати приблизно однакових розмірів. Для цього вони протоптують вузькі й гладенькі стежинки, що перетинаються під прямим кутом по всій території гніздування. На кожній точці перетину споруджують гнізда альбатроси, а в центрі кожного квадрата – пінгвіни; тобто кожне альбатросове гніздо оточене чотирма пінгвінячими, а кожне пінгвіняче – чотирма альбатросовими. Гніздо пінгвіна – це просто неглибока ямка, достатня для того, щоб не викотилося однісіньке яйце. Альбатроси влаштовуються зручніше, вони намощують із землі, морських водоростей та черепашок горбочок заввишки у фут і в два фути діаметром. На цьому горбочку самка альбатроса мостить своє гніздо.
В період висиджування птахи поводяться вкрай обережно, вони не залишають гніздо порожнім навіть на мить і так пильнують аж до того часу, поки пташенята не зміцніють і не навчаться самі про себе турбуватися. Поки самець добуває в морі харч, самка залишається на своєму посту і лише, коли партнер повернеться, зважується покинути на хвильку гніздо. Яйця ніколи не залишаються відкритими – коли один птах підводиться з гнізда, другий негайно сідає на його місце. Цей захід остороги спричинений злодійськими нахилами жителів колонії – вони аж ніяк не проти при першій же нагоді поцупити в сусіда яйце.
Хоча зустрічаються колонії, де живуть лише пінгвіни та альбатроси, у більшості випадків їх заселяють найрізноманітніші морські птахи, причому всі мають однакові права громадянства і влаштовують свої гнізда там чи там, де знайдеться місце, хоча менші птахи ніколи не намагаються селитися поміж більшими. Здалеку пташині базари являють собою дивовижне видовище. Застилаючи небо, над ними постійно чорніють хмари альбатросів (разом з дрібнішим птаством), які то вирушають на полювання в море, то повертаються зі здобиччю додому. Водночас можна спостерігати юрми пінгвінів – одні простують туди-сюди по вузьких стежечках, інші, маршируючи з особливою, майже військовою виправкою, розгулюють по алеї, що тягнеться уздовж мурів, які оточують колонію. Одне слово, при пильному спостереженні доходиш висновку, що немає нічого дивовижнішого, ніж оця замисленість пернатих істот, і жодне явище не примусить так задуматися кожну нормальну людину, як видовище пташиного базару.
Вранці наступного дня, після того як ми кинули якір у затоці Різдва, перший помічник капітана містер Паттерсон звелів спустити на воду шлюпки і, хоча сезон не розпочався, вирушив на пошуки тюленів, залишивши капітана і його юного родича на голій косі на захід від затоки; їм треба було в якихось справах пробратися в глиб острова, але що то були за справи, мені не вдалося розвідати. Капітан Гай узяв із собою пляшку із запечатаним у ній листом, і від того місця, де ми його висадили, подався на найвищий на острові пагорб. Мабуть, він хотів залишити на вершині листа для якогось судна, що мало прийти сюди після нас. Як тільки вони зникли з виду, ми (я і Петерс були в шлюпці помічника капітана) вирушили навкруг острова в пошуках тюленів. Цьому ділу ми присвятили мало не три тижні, ретельно досліджуючи кожну бухточку, кожен закутень не лише на Землі Кергелена, а й на сусідніх острівцях. Наші труди, одначе, не увінчалися скільки-небудь помітним успіхом. Ми бачили багато котиків, але вони виявилися надзвичайно полохливими і ціною неабияких зусиль ми змогли добути лише триста п’ятдесят шкурок. Рясно було і морських слонів, а надто на західному узбережжі головного острова, але забили ми всього штук двадцять, і то з великими труднощами. На малих острівцях ми натрапили й на тюленів, але не стали їх тривожити. На шхуну повернулися одинадцятого числа. Капітан Гай з племінником були вже там – внутрішні райони острова, який вони назвали одним з найпохмуріших і найпустельніших закутнів на землі, справили на них досить безрадісне враження. Через непорозуміння з другим помічником, який забув послати по них шлюпку, їм довелося провести дві ночі на острові.
Дванадцятого листопада ми підняли вітрила і, знявшись із якоря в затоці Різдва, взяли курс назад, на захід, залишаючи по лівому борту острів Маріти з архіпелагу Крозе. Потім проминули острів Принца Едуарда, він теж залишився ліворуч – і, відхиляючись трохи на північ, за два тижні дісталися до островів Трістан-да-Кунья, розташованих на 37°8΄ п. ш. і 12°8΄ з. д.
Ця група, нині добре досліджена, складається з трьох круглих островів; відкрили її португальці, згодом, у 1643 році, там побували й голландці, а 1767 року – французи. Три острови утворюють майже правильний трикутник і лежать один від одного на відстані миль у десять, отже, між ними вільно пропливає будь-яке судно. Здіймаються вони над морем високо, а надто сам Трістан-да-Кунья. Цей найбільший з трьох островів має по периметру п’ятнадцять миль і такий високий, що в ясну погоду його видно з відстані вісімдесяти-дев’яноста миль. Частина північного узбережжя здіймається майже прямовисно на тисячу футів від моря, утворюючи рівне плоскогір’я, яке тягнеться до середини острова, а в центрі плоскогір’я височить конічна гора, схожа на Тенеріфський пік. На її нижніх схилах ростуть великі дерева, але верхня половина – це голісінька скеля, огорнута хмарами й покрита снігом протягом більшої частини року. Навколо острова немає ні мілин, ні підводного каміння, береги там дуже круті, а вода глибока. Лише на північно-західному узбережжі є затока з пологим піщаним берегом (пісок там чорний), де при південному вітрі можна легко, причалити на човні. Там-таки можна роздобути чудової прісної води і наловити на вудку тріски та іншої риби.
Другий за розмірами острів лежить на заході й має назву Неприступного. Його точні координати 37° 17΄ п. ш. і 12° 24΄ з. д. Він має сім-вісім миль по периметру, круті й обривчасті береги надають йому похмурого вигляду. Посеред острова лежить рівне й пустельне плато, на якому ростуть лише поодинокі кущики миршавого чагарника.
Солов’їний острів, найменший і найпівденніший, має координати 37°26΄ п. ш. і 12° 12΄ з. д. Понад його південним узбережжям тягнеться ланцюг крихітних скелястих острівців; ще кілька таких острівців розкидані також на північному сході. Місцевість на острові пагориста й безплідна, почасти перерізана глибокою долиною.
У відповідний сезон береги цих островів вкриті морськими левами, морськими слонами, тюленями, котиками та всіляким водяним птаством. Багато тут і китів. Оскільки полювання на цих островах було раніше справою легкою, то з часу їхнього відкриття сюди навідувалося чимало суден. У давнину тут переважно промишляли голландці та французи. 1790 року сюди прийшов на судні “Старанність” капітан Паттен з Філадельфії й прожив на острові Трістан-да-Кунья сім місяців (від серпня 1790-го до квітня 1791 року), заготовляючи тюленячі шкури. За цей час він добув їх не менше як п’ять тисяч шістсот і запевняв, що без особливих труднощів міг би за три тижні навантажити тюленячим жиром великий корабель. Коли він сюди прибув, на островах не водилися чотириногі, крім кількох диких кіз, а нині на острові живе безліч свійських тварин, завезених сюди згодом.
Якщо не помиляюся, то десь відразу після експедиції Паттена біля головного острова кинув якір американський бриг “Бетсі” під орудою капітана Колкхауна для відпочинку команди і поповнення припасів. Капітан Колкхаун посадив на острові цибулю, картоплю, капусту і багато інших овочів, які ростуть там тепер досить рясно.
В 1811 році на Трістан-да-Кунья висадився такий собі капітан Хейвуд з “Нерея”. Він зустрів тут трьох американців – вони жили на острові, добуваючи тюленячі шкури та жир. Один з них, Джонатан Ламберт, вважав себе губернатором острова. Він розчистив близько шістдесяти акрів землі й на цій ділянці заходився вирощувати кавове дерево та цукрову тростину, якими постачив його американський посол у Ріо-де-Жанейро. Кінець кінцем, одначе, це поселення спорожніло, і в 1817 році острови були оголошені власністю британської корони, – для цього англійський уряд послав туди з мису Доброї Надії військовий загін. Одначе англійці недовго втримували острови, хоча після евакуації звідси британських військових сил дві чи три англійські родини поселилися тут як приватні особи.
Двадцять п’ятого березня 1824 року капітан Джефрі, який ішов на “Бервіку”, кинув тут якір на шляху з Лондона до Землі Ван-Дімена і зустрів англійця Гласса, колишнього капрала британської артилерії. Капрал назвав себе верховним правителем островів – він очолював колонію з двадцяти одного чоловіка і трьох жінок. “Губернатор” вельми нахваляв здоровий тутешній клімат і родючість землі. Колоністи переважно добували тюленячі шкури та заготовляли жир морських слонів, який збували торговцям у Кейптауні. Гласс володів невеличкою шхуною. Коли до островів Трістан-да-Кунья підійшла “Джейн Гай”, “губернатор” усе ще правив тутешньою колонією, яка збільшилася й мала вже два поселення: в одному – на Трістані – жило п’ятдесят шість людей, в другому – на Солов’їному острові – семеро. Тут нам пощастило роздобути майже всі необхідні для далекого плавання припаси. Завдяки великій глибині, що сягає в тих місцях до вісімнадцяти сажнів, ми підійшли до берега майже впритул і без усяких ускладнень повантажили на борт овець, свиней, волів, кролів, птицю, кіз, багато риби та городини. Капітан Гай також купив у Гласса п’ятсот тюленячих шкур і трохи слонової кості. Ми залишалися тут цілий тиждень, поки з півночі та заходу віяли сильні вітри і над океаном стелився негустий туман. П’ятого листопада ми підняли якір і взяли курс на південний захід, маючи намір як слід пошукати архіпелаг островів Аврора, щодо існування яких висловлювалися найсуперечливіші думки. Ці острови начебто були відкриті ще в 1762 році капітаном корабля “Аврора”. За словами капітана Мануеля де Оярвідо, він пройшов 1790 року між цими островами на “Принцесі”, що належала Королівській Філіппінській компанії. 1794 року іспанський корвет “Зухвалий” вирушив у ці широти, щоб визначити точне місцеположення островів, і в повідомленні Королівського географічного товариства в Мадріді про ту експедицію говорилося ось що: “В період від двадцять першого до двадцять сьомого січня корвет “Зухвалий”, перебуваючи в безпосередній близькості від островів Аврора, провів усі необхідні спостереження і за допомогою хронометрів виміряв різницю в довготі між згаданими вище островами та портом Соледад на Мальвінських островах. Островів виявилося три; всі вони розташовані приблизно на одному меридіані; центральний острів низинний, але два інші можна бачити з відстані в дев’ять ліг”. Виміри, зроблені на борту “Зухвалого”, дали змогу визначити точні координати кожного острова: північний – 52°37΄24˝ п. ш. і 47°43΄15˝ з. д.; центральний – 52°2΄40˝ п. ш. і 47°55΄15˝ з. д.; південний – 53°15΄22˝ п. ш. і 47°57΄15˝ з. д.
Двадцять сьомого січня 1820 року капітан британського військово-морського флоту Джеймс Веддел теж вирушив від Землі Стетена на пошуки островів Аврора. Згідно з його словами, він ретельно обстежив не лише ті пункти, координати яких назвав капітан “Зухвалого”, а й ближні води, і ніде не виявив жодних ознак суходолу. Ці суперечливі твердження спонукали й інших мореплавців теж вирушати на пошуки Аврори, і ось що дивно: одні, обстеживши кожен дюйм у водах, де нібито лежали острови, так їх і не знаходили, проте чимало інших твердили, нібито бачили їх і навіть підходили до берегів. Тому капітан Гай і вирішив докласти всіх зусиль, щоб з’ясувати питання, навколо якого точилася така дивна суперечка.
При мінливій погоді ми прямували курсом на південний захід, аж поки двадцятого числа увійшли у згаданий район. Вимірявши точні координати, з’ясували, що перебуваємо на 53° 15΄ п. ш. і на 47°58΄ з. д., тобто там, де за відомостями, які в нас були, мав би лежати найпівденніший з трьох островів Аврори. Не виявивши нічого схожого на землю, ми повернули на захід і по п’ятдесят третій паралелі південної широти пройшли до п’ятдесятого меридіана. Потім узяли курс на північ і, досягши п’ятдесят другої паралелі, повернули на схід і пішли, суворо дотримуючись узятого курсу і вранці й увечері звіряючи свої координати з розташуванням місяця та планет. Досягши меридіана, який проходить понад західним узбережжям острова Джорджія, ми знову взяли курс на південь і повернулися на широту, з якої починали. Потім пройшли по діагоналях утвореного в такий спосіб чотирикутника, постійно тримаючи вахтового на марсі, і так ми обстежили цей район, не пропустивши жодного клаптика території, де начебто мали лежати острови архіпелагу Аврора, протягом трьох тижнів, причому всі дні були ясні й погожі, без імли й без туманів.
Звичайно, ми цілком задовольнилися наслідками своїх пошуків. Адже ми точно з’ясували, що коли б навіть якісь острови й існували тут раніше, то нині від них і сліду не лишилося. Вже після повернення додому я довідався, що цю саму територію не менш ретельно дослідили в 1822 році капітан Джонсон на американській шхуні “Генрі” та капітан Морелл на американській шхуні “Оса”, і в обох випадках результати збіглися з нашими.
Спочатку капітан Гай мав намір після обстеження району, де ймовірно лежали острови Аврора, пройти крізь Магелланову протоку й рушити на північ уздовж західного узбережжя Патагонії. Але відомості, які він добув на Трістан-да-Кунья, спонукали його взяти курс на південь у надії виявити групу малих островів, нібито розташованих на 60° п. ш. і 41°20΄ з. д. Якщо ж названих островів на вказаних координатах не буде, а погода стоятиме добра, то він збирався взяти курс на Південний полюс. Так ми й зробили: дванадцятого грудня підняли вітрила і пішли на південь. Вісімнадцятого числа досягли району, вказаного Глассом, і три дні обстежували ті води, не знайшовши там жодного острова. Погода стояла чудова, і двадцять першого ми пішли далі на південь, вирішивши пливти в цьому напрямку, поки буде змога. Перш ніж розпочати цю частину моєї оповіді, мабуть, варто коротко розповісти про нечисленні спроби досягти Південного полюса, які досі робилися, в інтересах читачів, котрі не стежили за дослідженнями в полярних широтах.