По Эдгар Аллан - Тиша. Притча стр 4.

І завинутий

Від плечей до ступнів у давньоримську тогу.

І обриси його постаті були невиразні ―

Але риси його обличчя були рисами божества;

Бо мантія ночі,

І туману, і місяця, і роси

Залишила його обличчя відкритим.

І його чоло променилося розумом,

А в очах палахкотіла тривога;

І в кількох зморшках, що мережали його щоки,

Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві

І тугу за самотою.

І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову,

Й подивився на навколишню пустку.

Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок,

І вгору на високі правічні дерева,

І ще вище на шумливе небо,

І на темно-червоний місяць.

А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями,

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку,