Отак насилу проскочивши, ми рушили далі вельми обережно і щасливо добралися до корабля. На борту було всього один чи двоє матросів, та й ті були заняті напереді, пораючись над чимось на бакові. Капітан Барнард, як ми добре знали, був саме в Ллойда та Вреденбурґа і мав там лишатися аж до пізнього вечора, тож ми не мали чого від нього опасуватись. Першим зійшов на борт Август, а я скоро слідом за ним; матроси мене за роботою не помітили. Ми зразу направились до кабіни і не знайшли там ні живої душі. Кабіна була обставлена дуже вигідно — річ незвичайна на китоловному кораблі. Крім неї, були тут іще чотири прекрасні каюти для капітана та помічників, з широкими і зручними койками. Я помітив також великий камін та надзвичайно пухкий і дорогий килим, що ним був укритий поміст і в кабіні, і в осібних каютах. Заввишки вони були і повних сім футів, і взагалі все виглядало просторіш і далеко приємніше, ніж я сподівавсь. Проте, Август не дав мені довго роздивлятися, підганяючи, щоб я як-найскорше сховався. Він направився в свою власну каютку, на лівому борті брига і близько до перебірок. Зайшовши туди, він причинив і замкнув двері. Здається, зроду я не бачив такої милої кімнатки, як оця, де тепер опинивсь. Вона мала удовж десять футів, і стояла в ній одна тільки койка; як я вже казав, це була койка широка й догідна. Ближче до перебірок була тут містинка на чотири квадратові фути, де стояли стіл, стілець та висяча полиця, повна книжок—найбільше про подорожі та мандрівки. Багато ще інших малих вигод було в цій кімнаті; між ними слід згадати таку ніби шаховку чи холодник —Август показав мені в ньому безліч усяких лигоминок: було там і ззісти, і випити.
Потім він натиснув кісточками пальців певну містину на килимі, в кутку описаного оце відділу кімнати (пояснивши мені, що він вирізав тут частину помосту, десь на шістнадцять квадратових футів, а потім знову вложив її). Коли він потиснув, ця латка з одного краю піднялась, так що він міг підвести свої пальці під спід. Таким способом він розкрив отвір трапу (килим був прибитий до цієї латки гвіздками), і я побачив, що трап той вів до заднього трюму. Тимчасом Август засвітив фосфорним сірником маленьку свічку і, вставивши її у глухий ліхтар, спустився з ним у отвір, кажучи мені іти слідом. Я так зробив; тоді він, потягнувши за цвях, забитий зісподу у вирізану латку, закрив нею отвір; при цьому килим, звичайно, ліг на помості, як був давніш, і всі сліди отвору зникли.
Наша свічка видавала таке слабе проміння, що я на превелику силу міг вибирати собі дорогу між тією завалою всяких речей, де я тепер опинився. Але помалу очі мої звикли до темряви, і я пішов вільніше, тримаючись за полу Августової куртки. Довго ми кружили, продираючись мало не поповзом по нескінченних вузьких переходах — аж нарешті він допровадив мене до кованого залізом ящика, такого, як, часом, бува пакують коштовний фаянс. Він мав чотири фути заввишки і повних шість удовж, але був дуже вузький. На ньому стояли два здорові барила з-під олію, а на них знов велика сила солом’яних матів, нагромаджених попід самісіньку стелю. Навкруги, скільки скинути оком, як-найтісніш копичився вгору цілий хаос із усякого роду корабельного обладнування, разом із різновзірною мішаниною кошів та коробів, бочок, тюків — аж дивно було, як це ми знайшли якийсь доступ до нашого ящика. Згодом я довідався, що Август навмисне узявся ладнувати у цьому трюмі вантаж, щоб зробити мені певну схованку, і при цьому мав одного тільки помічника, та й той не належав до команди брига.
Одна стінка ящика, як показав мені Август, відсувалася. Август одставив її і показав середину ящика; вона мені надзвичайно сподобалась. Весь спід був укритий матрасом, узятим із ліжка в каюті; до того ж, тут були всі потрібні для мого комфорту речі, які лиш змога було втулити на такій невеличкій містині і, заразом, мені ще лишалося досить місця сидіти, а чи й лягти на весь зріст. Між іншим, тут були книжки, перо, чорнило, папір, три укривала, великий глек із водою, барильце морських сухарів, три чи чотири штуки здорових Болонських ковбас, величезний шматок шинки, холодна бараняча нога, нарешті пляшок із шість вина та наливок. Я зразу заходився влаштовуватись у моїм невеличкім домочку, з почуттям такого вдоволення, що жоден монарх, гадаю, не відчував такого, вступаючи до нового палацу. Август тимчасом навчив мене, як закривати ящик, а тоді, піднісши ближче до покришки свічку, показав мені чорну шворку, що переходила через неї. Ця шворка, сказав він, ішла від моєї схованки, через увесь лабіринт переходів, до цвяха, забитого в стелю трюму, якраз під вилазкою до його кімнати. Послугуючись нею, я міг би легко знайти собі вихід без його проводу, наколи б, скажім, який несподіваний випадок мене змусив до того. Сказавши це, він подався геть, лишивши мені ліхтаря та подвійний запас свічок і фосфору; він обіцяв одвідувати мен як-найчастіше, аби лиш була змога непомітно вибратися. Це був день 17-го червня.
Я пробув у своїй схованці (скільки міг здогадуватись) три дні і три ночі, не одлучавшися з неї ніяк—тільки двічі виходив випростати заціпеніле тіло, постоявши наввипинки між двома кошами, просто отвору мого ящика. Через увесь цей час я не мав од Августа нічого, але це не дуже мене турбувало: я знав, що бриг мав ось-ось виходити в море, і за всяким клопотом йому нелегко було вибрати нагоду, щоб зійти до мене вниз. Нарешті я почув, як відчинилася і упала ляда, і зразу тихий Августів голос покликав мене на ім’я; він питався, чи все гаразд та чи не треба мені чого. «Нічого», — відмовив я, — «мені тут як-найкраще; а коли одпливає бриг?» «Вирушить не дальше як за півгодини», — відповів мені Август. — «Я саме прийшов тобі це сказати; до того ж боявся, ти непокоїшся тут, що мене немає. Я іще деякий час не виберуся зійти знов наниз — може ще три чи чотири дні. На борту все гаразд. Коли я піду та закрию ляду, берися за шворку та добирайся сюди, до гвіздка. Знайдеш тут мій годинник — він тобі здасться, бо в пітьмі ж не можеш стежити час. Ти, мабуть, не скажеш, скільки тут висидів, у цій ямі: всього три дні — сьогодні у нас двадцяте. Я приніс би тобі цей годинник до ящика, та боюсь, замітять». І з цим він подався геть.
Десь за годину як він пішов, я добре відчув, що бриг рушиться, і повітав себе, що нарешті щасливо розпочав свою подорож. Потішений цією гадкою, я рішив настроїтися як-найлегше та й вижидати ходу подій, аж поки зможу замінити свій ящик на просторішу, хоч і ледве чи надто зручнішу каюту. Перша моя турбота була — добути годинника. Засвітивши свічку, я рушив у темряву, переходячи за шворкою нескінченні лабіринти; подекуди я виявляв, що, добившися на чималу відстань, повертав знов назад, на яких два фути від давнішого свого місця. Нарешті я добрався таки до гвіздка і, діставши годинника, що за ним оце мандрував, щасливо вернувся із ним назад. Тоді, переглянувши так дбайливо достачені мені книги, я вибрав поміж них опис експедиції Льюїса та Кларка в гірло Колумбії. Я розважався ним деякий час, а потім, відчувши, що починає хилити на сон, обережно загасив свічку та й міцно заснув.
Прокинувшись, я відчув дивне замішання в думках, і минув десь чималий час, поки я звів собі на мисль різні обставини мого пробування тут. Одначе, помалу я пригадав усе. Засвітивши вогонь, я глянув на свого годинника; але годинник став, отже я не мав жодних засобів визнати, як довго я спав. Тіло мені все потерпло, і я мусив його розрушити, постоявши знову між кошами. Відчувши зразу просто таки вовчий апетит, я здумав був про холодну баранину, що її одвідав був трохи саме перед сном і добре тоді в ній засмакував. Як же я мусив здивуватися, побачивши, що вона геть протухла! Це мене дуже стривожило; бо, звязавши цей факт із тим безладдям у думках, що його відчув ото прокинувшись, я починав уже домислятися, що мусив проспати надзвичайно довго. Це могла щось накоїти задуха в трюмі — а далі, дивись, вона могла привести і до серйозніших наслідків. Голова мені боліла страшенно; кожен віддих давався неначе з превеликим трудом; словом, мене гнітила безліч тяжких відчувань. А в тім, я не важивсь таки зробити тривогу, відчинивши трап, чи іншим яким способом; отже, завівши знову годинника, я скільки мога заспокоїв себе.
Минула ціла доба — двадцять чотири трудні години, а ніхто не приходив мене полегшити, і я не міг не винити Августа за таку надзвичайну невважливість. Що мене найбільше турбувало— що води в моїм глечику лишалося пів-яких пінти; я дуже терпів від спраги, бо, як не стало баранини, мусив їсти багато Болонської ковбаси. Мені приходилось дуже скрутно; я не міг уже цікавитися книжками. До того ж, змагала мене непереборна хіть заснути, а заразом я потерпав на саму тільки думку підкоритися цій сонливості, бо тут, у замкненім повітрі трюму, міг бути якийсь погубний вплив, як буває від пічного чаду. Тимчасом хитання брига показувало мені, що ми вже у чистому морі, а приглушений гудючий гук, що досягав мого слуху немов із величезної відстани, свідчив, що там назовні гуляє не аби-який вітер. Я не міг добрати причини, чом не являється Август. Певна річ, що ми відійшли уже далеко, і мені можна було б зійти нагору. Може йому що сталось — але я негоден був уявити нічого такого, чим би можна було пояснити, що він так надовго покинув мене в цій в’язниці: хіба що, справді, помер десь чи впав за борт — а цього мій розум ніяк не міг допустити. Можлива річ, що нас запинили супротивні вітри, і ми досі десь пробуваємо близько Нантукету. Але цю гадку я мусив кинути, бо коли так, то наш бриг мав би часто повертатися на різні галси; а тимчасом він усе хилився наліво, і звідси я мав цілковиту певність, що він іде просто, під рівним бризом на старборті. Та ще й те, що коли б ми досі були десь близько острова, чом би Август не міг одвідати мене; та й повідомити про всі обставини? Отак розмірковуючи над труднощами мого самітного й безрадісного становища, я рішив іще переждати добу, а тоді, як не вийде мені за цей час ніякої полегкости, я направлюсь до трапу та постараюсь переговорити із Августом або принаймні хоч віддихнути трохи свіжим повітрям через ляду та добути в його каюті скількись води. Але тут, посеред цих думок, дарма що я так змагався зберегти свою чуйність, а таки знов занурився помалу в глибокий сон, чи, радше сказати, омління. Мари мої у цім сні як-найжахніші були! Всі біди мене опадали, усі страхіття! Поміж іншими напастями, люті, потворні демони душили мене на смерть величенними подушками. Гігантські змії обвивали мене і палко вдивлялись мені у вічі своїми страшно-блискучими очима. А тоді пустині, безкрайні, розпачливі, надхнені безмежним жахом, розстилалися перед мене. Незмірно високі стовбури дерев, безживні і сірі, височилися нескінченою лавою, скільки сягало око. Їхнє коріння геть углибало сподом у розлогі багна, що їх прикро-чорні, понурі води лежали безрушно-тихі і заразом страшні. І ці дивоглядні дерева ніби мали в собі людську душу і, вимахуючи на всі боки своїми голими, як кістяки, руками, криком благали милости від глухих і мовчущих вод — разючим, пронизливим лементом най-гострішої муки й одчаю. І мінялась картина; і я стояв, нагий і самітний, на спалених жаром піскуватих рівнинах Сагари. Біля ніг моїх лежав, згорнувшись клубком, лютий тропічний лев. І раптом його дикі очі розплющились та й упали на мене. Напружним ривком скочив він на ноги, вискаливши жахні свої зуби. Ще мить — і з його червоного зіву вибухнув рев, подібний до небесного грому, і я пав притьмом долі. Не мігши духу звести в пароксизмі переляку, я відчув, нарешті, що до мене вертається свідомість. Але ж мій сон, це зовсім не сон був! Принаймні тепер, то я ж володів своїми чуттями! Лапи якогось реального, величезного страховища тяжко гнітили мені груди — я чув на своїм вухові його гарячий подих — його білі, потворні ікла блищали мені крізь пітьму.
Щоб і тисяча існувань залежала від єдиного мого поруху, від одного словечка, я негоден був ні двигнутися, а ні вимовити жодного звуку! Тимчасом звір — хто б він не був — також не рушивсь і не чинив мені поки-що насильства, а я лежав під ним до краю безпомічний і, гадалось, конав. Я почував, що тілесні й духовні сили геть полишають мене — що я гину, словом, і гину з самого страху. Голова мені ішла обертом — смертний нуд охопив мене — зір мене зраджував — жаркі очі понаді мною, і ті мені брались туманом. Останнім напружним зусиллям ледве видихнув слабий поклик до бога і ладен уже був померти. Але гук мого голосу, здавалося, збурив усю затаєну лють невідомого звіра. Воно кинулося було на мене усім своїм тілом!. . але що ж то мені за чудо було, коли, з довгим і тихим скимлінням, з звичайною пристрастю, із найдивнішими виявами своєї втіхи та приязни, воно заходилось лизати мене по руках, по лиці. Я нестямивсь, я зовсім стерявся з дива — але не міг не пізнати в цьому своєрідному скимлінні мого Ньюфавндленда Тигра; занадто добре я знав його дивний спосіб пестощів. Це був він! Кров мені так і ринула до висків — я відчув млосне, незможне чуття порятунку і воскресіння. Я скочив, як стій, із матрасу, що на ньому лежав, і, кинувшися на шию вірному супутникові й другові, полегшив довгий гніт, що здушував мої груди, в потоках жагучих сліз.
Як і перший раз, чуття мої, коли я встав із матрасу, були в стані як-найбільшої невиразности й помішання. Довгий час я майже негоден був зложити жодної гадки; але поволі мисленні сили вернулись до мене, і я знову звів собі на думку деякі обставини мого пробування в трюмі. Присутність Тигра я даремне змагався собі пояснити; і, після тисячі різних здогадів, мусив задовольнитися радістю, що він таки тут і поділяє зі мною мою безпросвітну самотність та тішить мене своїм пестуванням. Собак багато хто любить, але я мав до Тигра приязнь щирішу, ніж це буває звичайно — і певне, що жодна тварина не заслужила б вірніше цієї приязни. Сім років він був нерозлучним моїм товаришем, і при цьому не раз засвідчив усі ті шляхетні властивості, що за них ми цінимо взагалі собак. Я щеням іще врятував його із лап одного маленького негідника в Нантукеті, коли той тягнув його, з мотузком на шиї, топити; а він, три роки по тому, вирісши, відплатив цю послугу, врятувавши мене від кия вуличного грабіжника.
Добувши годинника та приложивши його до вуха, я пересвідчився, що він знову став; але це не було мені несподіванкою, бо із своєрідного стану моїх чуттів я зрозумів, що спав, як і перше, дуже довго; як саме довго, я не міг, звичайно, сказати. Я весь горів пропасницею, і спрага мене катувала нестерпно. Навпомацки узявсь я шукати круг ящика за малим своїм запасом води; світла я вже не мав, бо свічка вигоріла аж до підставки, а коробочок із фосфором не навертався під руку. Аж тут, знайшовши глечик, я побачив, що він був порожній. Це, звичайно, Тигр спокусився на нього; він же поїв і рештки баранини, що з неї чисто обгризена кістка лежала при вході до ящика. За протухлим м’ясом мені ніяк було шкодувати, але серце мені упало на думку про воду. Я був слабий без міри, так що весь тремтів як у пропасниці при найменшому порухові чи зусиллі. На довершення моїх бід, бриг увесь хилитався й двигтів із великою силою, і олійні бочки на моєму ящикові ось-ось могли впасти додолу та перетяти мені єдиний шлях до входу чи виходу. Ці обставини спонукали мене будь-що-будь рушати до трапу і зразу шукати помочи, поки ще не стало зовсім несила це зробити. Прийшовши до цього рішенця, я знову узявся намацувати кругом коробочок із фосфором та свічки. Коробок я незабаром натрапив; а не знайшовши так скоро, як думав, свічок (мені згадувалось, що поклав їх зовсім близенько), я на час полишив свої розшуки і, наказавши Тигрові лежати тихо, рушив зразу в похід до трапу.
При цій спробі моя знедужалість показалась так явне, як ні разу іще перед тим. Лиш з превеликим зусиллям я міг просуватися поповзом наперед; руки й ноги раз-у-раз підгиналися підо мною, і тоді, упавши долілиць, я лишався кілька хвилин простертий на грані непам’яти. І все-таки я поволі волочився в тяжких змаганнях уперед, боячися що-хвиля зомліти у вузьких і поплутаних сутісках поміж усяким громоздом — а тоді б тільки смерти мені лишилось чекати. Врешті, отак ірвонувшися уперед, скільки було моєї сили, я прикро ударився лобом у гострий кут кованого залізом ящика. Цей удар лиш приглушив мене на хвилю; але, отямившись, я з тяжким болем в душі побачив, що тяжке і нагальне хитання брига скинуло той ящик якраз на моїм шляху, так що начисто заступило мені прохід. Найдужчим зусиллям я негоден був його зсунути ні на єдиний дюйм, бо він міцно засів між ящиками та корабельним обладнуванням, що громадилося кругом. Отже я мусив, при своєму безсиллі, або одкинутися провідної моєї шворки та шукати іншого проходу, або ж видертись через цю перепону та відновити свій хід по той бік ящика. Перша із цих можливостей така була небезпечна і занадто трудна, що й здумати про неї годі було без трепету. В моїм теперішнім виснаженні і душі і тіла я б конче мав при такій спробі заблудити, а тоді лихою смертю лягти у потворних і зловорожих лабіринтах трюму. Отож не вагавшися, я зібрав усе, що лишалось мені сили й завзяття і рішив видиратися через ящик.
Ставши з таким наміром на ноги, я побачив, що це завдання іще трудніше, ніж підказували мені мої страхи. Обабіч вузького проходу здіймалися справжні стіни важкої поклажі, і найменший мій нерозважний порух міг завалити їх просто мені на голову; та коли б і не так, цей обвал міг би начисто вже заступити мій шлях наперед. Самий ящик був довгий, громіздкий; упертися десь ногою було ніяк. Даремне я силкувавсь усіма можливими способами засягти якось руками його верхній кінець, щоб підтягтися потім угору. Та коли б мені й пощастило в цім, певна річ, що не вистачило б сили вибратися нагору. Воно й краще було, що я на це не спромігсь; бо нарешті, в очайдушнім зусиллі зрушити ящик із місця, я почув, що ближчий до мене бік його захитавсь. Я кинувсь поспішно обмацувати рукою верхній кінець планок і спостеріг, що одна з них, дуже широка, одстала. Мені вдалося, хоч із великим клопотом, геть одірвати її — на щастя, зі мною був складаний ніж; і, влізши в отвір, я на превелику, собі втіху виявив, що на противній стороні не було жодних дошок: інак кажучи, кришки зовсім не було, а та сторона, що крізь неї я пробився, це було дно. Далі я не натрапив уже на якісь значні перешкоди, ідучи скрізь за шворкою — аж нарешті добрався до гвіздка. Серце мені калаталося, коли я став на ноги та злегка натиснув на ляду, що закривала трап. Вона не піддалася мені так скоро, як я сподівався, і я натиснув сильніш, усе ще опасуючись, що в каюті може бути хто інший, не Август. Але ляда, на диво мені, не подавалася, і я почав уже цим непокоїтись, бо знав, що раніш вона підіймалася зразу, при найменшім зусиллі. Я надавив її дужче — вона ні з місця; з усієї сили — вона таки ані руш; скажено, несамовито, з одчаєм! — вона не давалась найдужчим моїм намаганням; і цей опір був такий непереможний, що, очевидно було, отвір наш десь виявили і забили наново гвіздками, або ж на нього навалено якусь величезну вагу; що її шкода було й замірятися зрушити з місця.
Я був у крайньому страху й замішанні. Марне я силкувався зміркувати можливу причину, яким це способом мене забито отак в цій домовині. Я негоден був уложити звязний шерег міркувань і, схилившися на поміст, безвладно віддався найлихішим фантазіям, де майбутні мої напасті обступали мене: жахливі муки і смерть від безводдя, безхліб’я, задухи; агонія живцем похованої людини! Нарешті мені хоч почасти вернулись душевні сили. Я встав і узявся обмацувати пальцями ляду, шукаючи якої шпари чи щілини. Знайшовши, я став їх пильно випробовувати, чи не пропускають вони трохи світла з каюти; але нічого не видко було. Тоді я почав протискати туди лезо свого ножа, поки натрапив на якусь тверду перепону. Поскрібши її ножем, я виявив, що це була суцільна залізна маса, а своєрідний хвилястий зарис її, коли я проводив уздовж неї ножем, привів мене до гадки, що це був якірний ланцюг. Тепер одно мені лишалось: вернутися у той самий слід до ящика та й покоритись лихій своїй долі, або ж намогтися так заспокоїти свої мислі, щоб винайти який план порятунку. Я зразу приступив до цієї спроби і, по незліченних труднощах, дістався таки назад. Коли я, зовсім бездиханий, схилився на свій матрас, Тигр положився на цілий свій зріст коло мене і, здавалося, силкувався своїми пестощами розрадити мої біди та надихнути мені мужности проти них.
Дивна його поведінка нарешті змусила мене звернути на нього пильну увагу. Полизавши мені який час обличчя та руки, він раптом переставав і починав тихо скімлити. Простягши до нього руки, я що-разу спостерігав його під цей час, що він лежить горічерев, із піднятими вгору лапами. Це так багато разів повторювалось, що видавалося дивним; я ніяк не міг зрозуміти, що воно за знак. А як собака немов би жалівся на щось, я рішив, що йому десь болить; захвативши йому руками лапи, я взявся їх одну по одній оглядати, але не знайшов ніякого сліду якоїсь виразки, або що. Тоді я надумав, що він голодний, і дав йому здоровий шмат шинки — він пожер усе жадібно, але потім знов відновив свої незвичайні заходи. Нарешті, здумавши якось, що він, як і я, мучиться спрагою, я вже збирався остаточно признати слушність цієї гадки, коли раптом мені спало на мисль, що я ж оглянув йому самі лапи, а рана могла десь бути на тілі чи на голові. Я обмацав старанно голову, але не знайшов нічого; аж тут, провівши йому рукою по спині, я відчув, що в однім місці шерсть злегка їжилася, виставаючи ніби смужкою почерез цілу спину. Полапавши тут пальцем, я знайшов мотузок, а прослідивши його, побачив, що він оперізує цілий тулуб собаки. Я пильніше випробував цей мотузок і натрапив на якийсь малий клаптик — він мав подобу записки; мотузок був перев’язаний через нього так, що цей клаптик приходився Тигрові якраз попід лівою пахвою.
Тут мені спала думка, що цей папірець — це має бути записка від Августа; що якийсь несподіваний випадок перешкодив йому визволити мене із моєї в’язниці, і він узявся такого способу, щоб сповістити мене про справжнє становище. Охоплений трепетом нетерпіння, я знову взявся шукати фосфорних сірників та свічок. Я непевне собі пригадував, що, перед тим як заснути, старанно відклав їх десь набік од себе, і перед недавньою своєю виправою до трапу був таки спроможний пригадати точне місце, де їх поклав. Але тепер я даремне силкувався звести його на думку і на цілу годину мусив віддатися марним, докучним розшукам загублених речей; такої Танталової турботи, такої непевности не зазнаєш, либонь, довіку. Нарешті, коли я отак плазував, наосліп обмацуючи все округ себе та схилившися головою аж до помосту, десь близько поза отвором мого ящика я побачив раптом слабенький блиск, в напрямкові до корми. Вельми вражений я був пустився до нього, бо це наче було всього кілька ступнів од мене. Та заледве я рушив із цим наміром у той бік, як світло зовсім зникло мені з очей; щоб побачити його знову, я мусив навпомацки добиратися уздовж ящика, аж поки вернувсь на своє давнє місце. Тоді, обережно повертаючи на всі боки головою, я пересвідчився, що, посуваючись поволі і дуже обачно в напрямкові, протилежному до того, куди я був рушив уперше, я міг наближатись до світла, не випускаючи його з очей. Тут я направився просто до нього (пробившися крізь незліченні сутіски) і побачив, що це світились уламки моїх сірників; вони лежали в перекинутій порожній бочці. Я не міг собі дати ради із тим, що яким це побитом вони опинилися тут; аж тут рука моя саме натрапила на два чи три шматки свічного воску, що їх, як видно, пожвакав собака. Я догадавсь одразу, що він пожер увесь мій запас свічок, і остаточно зневірився, що зможу колись прочитати Августову записку. Мізерні рештки воску так помішалися в бочці з усяким мотлохом, що я геть покинув думку добути з них яку користь, і полишив їх там, не займавши. Фосфор, що від нього лишилося яких два уламочки, я скільки міг повизбирував і, по великім клопоті, вернувся із ним до ящика, де через увесь цей час лишався Тигр.
Що діяти далі, я ніяк не сказав би. В трюмі було так темно, що я не міг бачити своєї руки, хоч як наближав її до лиця. Заледве можна було роздивитися білий клаптик паперу, та й то не тоді, коли я дивився на нього просто; тільки повертаючи на нього зовнішню частину ретини, тоб-то дивлячись на нього скоса, я спостеріг, що він стає трохи видний. З цього можна собі уявити, яка пітьма стояла в моїй в’язниці; і записка мого друга, коли це таки справді була його записка, здавалося, мала тільки додати мені невпокою, даремне розтривоживши мій і без того вже висилений та до краю збурений розум. Марне я розгортав у думках безліч абсурдних замислів, як добути світла: на такі точнісінько замисли пускається людина в подразливім сні під чарами опію — всякий і кожен із них виглядає сновиді то надзвичайно розумним, то незмірно безглуздим, в мірі того, як навпереміну розсяває у нім то розсудок, а то знов уявні сили. Врешті мені спала таки думка, яка видалась зразу розумною і змусила зовсім слушне дивуватися, як це я не прийшов до неї раніш. Я поклав клапоть паперу на обкладинку книжки і, зібравши до купи уламки фосфорних сірників, принесених із тієї бочки, зложив їх усі на папір. Тоді заходився усе це розтирати долонею — хутко, але старанно. Зразу по всій поверхні розлилось ясне світло; певна річ, що коли б там було яке писання, я прочитав би його без ніяких труднощів. Але там не було ні жодного знаку—нічого, тільки понура, невтішна білість. Світло за кільки секунд загасло, і моє, серце згасло враз із ним.
Я казав уже не раз, що мій розум за деякий час перед цим дійшов був стану, що граничив з ідіотизмом. Певна річ, що бували й хвилеві переміжки повної розсудливості, а часом навіть енергії, але їх було небагато. Не слід забувати, що я пробув тут, мабуть, багато днів, вдихаючи отруйне повітря замкненого китоловного трюму, і за цей час здебільшого мав мізерний пай води; а останні чотирнадцять чи п’ятнадцять годин не заживав уже нічого — та ще й не спав цей час. Солона їжа найдразливішого роду була мені головною, а після того, як пропала баранина, єдиною поживою; хіба що морські сухарі — так вони були мені ні до чого, бо занадто сухі й затверді на моє опухле і пересмагле горло. Я був тепер весь у лютій пропасниці і взагалі почувавсь тяжко хворим. Тим-то після останньої моєї невдачі із фосфором минуло багато гірких годин безнадійности, заким мені зароїлася думка, що я ж пак оглянув папір з одного тільки боку. Я не візьмусь описати свій лютий гнів (бо це радше лютість була, я гадаю, не інше що), коли раптом мене осяла свідомість, якої непростимої похибки я допустився. Але сама ця похибка ще б і не так заважила, коли б не мій власний безглуздий поспіх — в тяжкому розчаруванні, що на папері немає ні жодного слова, я, мов дитина, роздер його на клапті та й пожбурив од себе геть, сам не сказав би куди.
Найтруднішу частину завдання, що стало тепер перед мене, полегшила мені тямущість мого Тигра. На превелику силу знайшовши маленький клаптик записки, я підставив його собаці до носа і постарався дати йому наздогад, що він мусить принести мені решту. На диво мені (бо я не вчив його ніяких штук, що ними звичайно славиться його плем’я), він ніби зразу збагнув мою думку і, понишпоривши кільки хвилин довкола, скоро знайшов другий величенький уривок. Принісши його до мене, він загаявсь хвилинку і, потершися носом об мою руку, здавалося, чекав од мене похвали за свій учинок. Я погладив його по голові, і він одразу знов подався геть. Тепер минуло кільки хвилин, поки він повернувся, та зате, прийшовши, він приніс із собою здоровий клапоть; це наче й був увесь загублений папірець, бо я либонь розірвав його на три всього частки. На щастя, я не мав особливого клопоту, шукавши тих небагатьох уламочків фосфору, що іще лишались мені: мене керувало туманне сяйво, що й досі розходилося від двох чи трьох його шматочків. Невдачі навчили мене обережности, і я тепер який час переждав, роздумуючи, що маю чинити. Дуже ймовірна річ, міркував я, що там щось написано на тій сторрні, якої я не роздивлявся, але яка ж це саме сторона? Скласти уривки до купи—так це не давало мені ніякого ключа, хоч і забезпечувало певність, що слова цієї записки (коли там справді щось є) будуть усі на одній стороні і звязані між собою як слід, так, як були написані. А воно конче треба було дійти у цім пункті цілковитої певности, бо залишків фосфору ніяк би не вистало на третю спробу, коли б тільки я похибив у цій, що збирався оце приступити. Я поклав папірець і книжку, як і перше, і кільки хвилин сидів, розважно обертаючи в мислях усю справу. Врешті я надумав, що, може, пописана сторона могла мати па своїй поверхні такі нерівності, що тонке чуття дотику спроможне було б їх виявити. Я рішив зробити спробу і як-найуважніше провів пальцем по тій стороні, що перша мені навернулася, але нічого не назнав там і повернув папір на другий бік, притуливши його до книжки. Тут я знов узявся старанно водити пальцем по папері, аж раптом спостеріг надзвичайно слабенький, але видний таки блиск, що займався смужкою під моїм пальцем, там, де він двигавсь. Я знав, що цей блиск мали видавати манісінькі шматочки — рештки того фосфору, що ним я покрив папір при першій своїй спробі. Коли так, то на другій, зворотній стороні мало бути писання ― коли б тут, кінець-кінцем, знайшлось таки справді яке писання. Я повернув записку назворот і взявся робити те саме, що перше. Коли я натер її фосфором, вона, як і той раз, освітилася блиском, але тепер на ній виступило кільки рядків буйного письма, писаного ніби червоним чорнилом. Фосфоричний блиск, хоч і досить ясний, заяснів лиш на хвилю. Проте, коли б я не був так занадто схвильований, мені б зовсім вистало часу переглянути всі три речення, що появилися перед мене — бо я бачив їх три. Та в мої жадобі прочитати їх всі одразу, мені удалося вхопити тільки п’ять останніх слів. Вони виглядали так: «кров’ю — не виходь бо загинеш».
Коли б я мав змогу прочитати всю записку, збагнути у повнім значінні цю пересторогу, що її отак спитувався подати мені мій друг, то нехай би вона розкрила мені, яку повість найгіршого, невимовного лиха, а не надхнула б, запевне, й малої частки тих нестерпних і заразом невиразних страхів, що їх зароїла в моїх думках ця уривкова звістка, надіслана таким дивним способом. Іще й «кров» ота, над усіма словами слово — так насичене завжди тайною, і муками, й жахом — яким устокроть значущим воно явилось тепер, як холодно й тяжко (одірвані від попередніх слів, що мали їх визначати й обмежувати) упадали його загадкові звуки в глибокий морок моєї в’язниці, у найдальші глибини моєї душі!
Певне, що Август мав важливі причини, хотівши, щоб я лишався у схованці; і я укладав собі тисячі здогадів, що це могли бути за причини, але нічого не міг домислитися, щоб знайти достатню розгадку цій таємниці. Повернувши з останньої своєї виправи до трапу, перед тим, як мою увагу одвернула в інший бік дивна Тигрова поведінка, я саме прийшов був до рішенця будь-що-будь дати про себе відома людям на борту або ж, коли б це не вдалося, спробувати пробитись нагору через орлоп-дек. Деяка певність, що я зможу в крайньому разі виконати котрий із цих намірів, давала мені силу (інакше я б її не мав) зносити тяготи мого становища. Але ці кількоро слів, що їх я спромігсь прочитати, відтяли мені останню надію, і тепер я уперше збагнув усю гіркоту моєї долі. В пароксизмі одчаю кинувся я правцем на матрас; цілий день, цілу ніч десь пролежав я так у якімсь отупінні, лиш хвилево прояснюванім переміжками розсудливости й пам’яти.
Нарешті, я ще раз підвівсь і роздумався над напастями, що звідусіль облягали мене. Навряд чи зміг би я пережити без води іще одну добу, а на довший час, то не зміг би напевне. Першу пору мого пробування в трюмі я пив досхочу спиртові напої, що їх достачив мені Август, але вони тільки розпалювали мені жар, а ніяк не гамували спрагу. Тепер мені лишилося всього чверть пінти міцної персикової наливки; шлунок мій не хтів її приймати. Ковбасу я поїв усю; од шинки лишився невеличкий кавалочок шкорини, а сухарі поїв Тигр, так що зостались самі окрушинки. На довершення моїх бід я відчув, що голова моя болить що-хвилі дужче, а заразом де-далі сильніш понімало мене гарячкове маячіння, — воно нападало мене й раніш, то в більшій, то в меншій мірі, аж від першого сну мого в трюмі. Деякий час тому я почав уже й дихати на превелику силу, а тепер кожний подих коштував мені надзвичайно болісних спазм у грудях. Та появлялись мені ще й інші, різні причини тривоги, і одна з них, власне, найбільше збудила мене до чинности, порушивши безтямне моє лежання на матрасі. Це була поведінка мого собаки.