Повернувши кілька місяців тому до Сполучених Штатів, після незвичайного шерегу пригод у Південних Морях та інде (розповідь про них дається на подальших сторінках), випадок звів мене з кількома джентлменами, в Річмонді, штат Вірджінія; вони глибоко зацікавились усім належним до одвіданих мною країв і раз-у-раз спонукали мене розповісти про них нашій публічності, поставляючи це мені за повинність. Я мав, одначе, певні причини повздержуватись від цього; деякі з тих причин мали характер цілком приватний і належали до нікого, як тільки до мене; інші знов були не такого роду. Раз мене те збивало, що підчас моєї відсутности я не вів здебільшого жодних записів. Я опасувався, що не здолію списати з самої пам’яти такий точний, доладний звіт, щоб він мав подобу істинности, яка в ньому направду міститься; не кажу тут за ті природні і неминучі перебільшення, що до них кожен із нас має нахил, описувавши події, котрі мали могутній вплив на уявні наші здольності. Друга причина була та, що маю тут повідати такі чудесні речі, а подавати їх мушу без ніяких потверджень (тільки свідчення одним-однієї людини, та й то півдикого Індійця); отже, я й не надіявсь, щоб мені пойняли десь віри, окроме в своїй родині та поміж друзів, що мали причину через цілий мій вік покладатися на мою правдивість — а що до широкої публіки, так вона могла б радше узяти те, що я тут розповім, за безсоромну і ловку вигадку, та й годі. Та головною причиною, що заважала мені поступитися намовлянням моїх дорадників, було недовір’я до своїх письменницьких здольностей. Між цими Вірджінськими джентлменами, що появили таку цікавість до мого звідомлення (надто в тій його частині, що стосувалась до Антарктичного Океану), був містер По, віднедавна редактор Південного Літературного Вісника — місячника, що його видає містер Томас В. Вайт у Річмонді. Він так само рішуче радив мені виготовити зразу повний звіт про те, що я бачив і пережив, та й довірити його проникливості і здоровому розумові широкої публіки. Він ніби зовсім слушно доводив мені, що хай моя книжка що до самого викладу вийде собі й недоладна: сама її кострубатість дасть тільки їй більші шанси на довір’я читальників.
Проте я ніяк не важивсь піти за цими його доводами. Тоді, пересвідчившись, що мене в цій справі не зрушиш, він запитав мого дозволу, щоб із поданих мною фактів скласти на власну руч оповідання про першу частину моїх пригод, друкуючи його у Південному Вісникові як звичайний вимисел. На це, не вбачаючи жодних заперечень, я пристав, застерігши тільки, щоб він зберіг моє справжнє ім’я.
Згідно з цим, у січневій та лютневій книжці Вісника (1837 р. ) появились два випуски цього ніби вигаданого оповідання, а щоб їх зовсім певне бралося за вигадку, то й підписано їх у журналі ім’ям містера По.
Одначе, цей наш маневр таким способом прийнято між читачами, що врешті це таки змусило мене взятись до повного опису й публікації своїх пригод: справді-бо, не зважаючи на баєчний тон, що ним так майстерно сповито цю частину моєї розповіди у Південному Вісникові (не змінивши, ані порушивши ні єдиного факту), я побачив, що наша публічність зовсім несхильна приймати її за байку; на адресу містера По надійшло кілька листів, де виразно висловлювалось противне переконання. Звідси я зміркував, що самі факти моєї повісти в своїй природі мають достатню подобу правди, — отже, мені немає чого боятися людської неймовірливости.
Подавши таку передмову, маю надію, що в дальшому писанні зразу покажеться те, на що я претендую, як на свій власний труд; і так саме легко зрозуміється, що в нечисленних передущих сторінках, писаних містером По, немає жодного вигаданого факту.
Навіть і тим читачам, що ніколи не бачили Південного Вісника, я не маю потреби вказувати, де кінчиться частина містера По, а починається моя власна: різність бо в стилі сама впадає на очі.
А. Ґ. Пім
Нью-Йорк, липень 1838 р.
Я звуся Артур Ґордон Пім. Батько мій був статечний купець; він торгував усяким морським припасом в Нантукеті, де я народився на світ. Дід, із материного коліна, був судовий прокуратор з великою практикою. Велось йому добре в усіх ділах, а надто пощастило із акціями Едґартонського Нового Банку (так його звано давніш). Оцими та й іншими способами він спромігся збити чималу копійку. До мене він ніби мав почуття щиріші, ніж до кого іншого в світі, і я сподівався дістати по ньому більшу частину спадку. Як вийшло мені шість років, він послав мене був до школи старого містера Рікеттса — це був однорукий, ексцентричний джентлмен, добре відомий мало не кожному, хто тільки мав коли нагоду одвідати: Нью-Бедфорд. Я пробував у його школі аж до шістнадцяти, коли полишив його для коледжа містера Е. Роналда, на горі. Тут я заприязнився із сином містера Барнарда, морського капітана, що плавав найбільше в службі у Ллойда та Вреденбурґа — містер Барнард, це також добре відома у Нью-Бедфорді людина, і має, запевне, багато рідні в Едґартоні. Син його звався Август, і був на які два роки старший від мене. Він колись відбув із батьком китоловний рейс на судні «Джон Доналдсон», і раз-у-раз, бувало, оповідав мені про свої пригоди у Південному Тихому Океані. Часто я ходив з ним із коледжа до його домівки і лишавсь там на цілий день, а часто було й ночував. Ми спали в одному ліжкові, і він міг бути певний, що я не засну аж до світу, поки розповідав мені різні історії про тубільців острова Тініяну та про всякі інші місця, де він був, мандрувавши. Кінець-кінцем я захопився його оповіданнями до нестями і помалу відчув страшенну охоту побувати в морі. Я придбав собі за сімдесят п’ять доларів парусний бот — він звався «Арієль». Мав він півпалубу з кабінкою, снасті такі, як бувають на шлюпах; я забув його тоннаж, але ж десять душ могли на нім поміститись без великої тісноти. На цьому судні ми виробляли бувало найшаленіші в світі вихватки; згадавши про них тепер, мені видасться якимсь неймовірним чудом, що я лишився живий і по сей день. Я хочу тут розповісти одну з цих пригод: це буде немов би вступ до більшого, поважнішого оповідання. Одного вечора містер Барнард приймав у себе гості, і на кінець цього вечора ми обоє, і Август, і я, добре таки впилися. Як звичайно велося, я не пішов додому, а ліг спати з Августом. Він заснув наче зовсім спокійно (коли порозходились гості, була вже десь перша година) і не сказав ні слова на свою улюблену тему. Минуло либонь півгодини, що ми полягали, і я вже почав був дрімати, коли Август раптом підхватився і, заклявшись страшною клятьбою, заявив, що ніякі в світі Артури Ґордони не зневолять його заснути, коли із Зюд-Весту дме такий славний бриз. Зроду мені не бувало такого дива: я не міг добрати, що це він замишляє, і думав, що вина й наливки збили його цілковито з глузду. Він заговорив, одначе, зовсім спокійно, кажучи, що він знає — я думаю, він перепився; а проте ніколи ще в світі він не був такий тверезий, як саме тепер. Йому тільки увірилося, що така чудесна ніч, а він качається в ліжкові, мов той собака; він певне рішив устати, вдягтися і вийти — трохи побавитися з лодкою. Не скажу, що мені сталось тоді: заледве він вимовив ці слова, я відчув в собі трепет величезної втіхи та захвату, а його дикий намір видався мені найкраснішою, найрозсудливішою в світі річчю. Надворі заледве не буря гуляла, година була дуже холодна — це був кінець жовтня. Я вихопився, однак, із ліжка, наче в якому екстазі, і заявив йому, що з мене не плохший зух, що й мені остобісіло вилежуватися, як собаці, в ліжкові, що й я готовий на всяку штуку чи витівку, незгірш від якогось Августа Барнарда з Нантукету.
Ми не гаялись із одяганням і поспішили чим-дуж до нашого боту. Він стояв на старій поруйнованій пристані, там, де Панкі та К° мають склад усякого непотрібного мотлоху; здавалось, борти його як не тріснуть — так воно билось у грубі бервена пристани. Август зійшов у нього і взявся вичірпувати, бо він був чи не навпіл повний водою. Докінчивши це діло, ми підняли клівер та ґрот і відважно пустилися в море.
Вітер, як я вже сказав, був сильний, в напрямі із Зюд-Весту. Ніч стояла дуже ясна й холодна. Август став при стерні, а я на палубі коло мачти. Ми мчали з великою скорістю, не мовивши між собою ні слова, відколи рушили од пристани. Потім я запитався товариша, який він збирається держати курс та коли гадає повернути назад. Він посвистав хвилину, а тоді відказав сварливо: «Я іду в море, а ти, як хочеш, забирайся додому». Звернувши на нього очі, я враз побачив, що він був дуже схвильований, дарма що показував таку очайдушність. В місячнім сяйві я міг добре його роздивитися: лице йому було біліше за мармур, а рука так трусилася, що він ледве міг здержати румпель. Я догадався, що тут щось не так, і вельми стривожився. В той час я ще мало знався на керуванні ботом і цілковито залежав тепер від моряцької вмілости свого друга. А тут іще й вітер брався де-далі дужчий, і ми вийшли з-під захисту землі — а я все стидався виявити свій переляк, і мало не півгодини ніяк не порушував мовчання. Та далі я негоден був витримати і узявсь говорити до Августа, що слід би, мовляв, повернути назад. Як і раніш, минула десь певна хвилина, заким він одказав чи показав який знак уваги до моїх намов. «Згодом колись», — вимовив він нарешті; «поспієм — а додому поспієм». Я сподівався такої відповіди, але в тоні цих слів було щось таке, що вони мене сповнили невимовним жахом. Я знову пильно на нього глянув. Губи йому були зовсім сині, а коліна так сильно трусились, що він, здавалось, заледве стояв на ногах. «Бога ради, Август», — скрикнув я, переляканий аж до глибу душі, — «що це тобі? в чім річ? що ти задумав?» «Річ!» — залепетав він, наче у край здивований, пускаючи враз із рук своїх румпель, та й повалився долілиць на дно нашого боту; «річ! — ото ще; ніяка — не річ — н-н-не бачиш — додому їдем?» Аж тут осяйнула мене уся правда. Я кинувсь його підводити. Він був п’яний — як животина п’яний — він уже був негоден ні стояти, ні говорити, ні бачити. Очі йому зовсім оскліли; і коли я, дійшовши крайніх границь одчаю, пустив його з рук, він покотивсь, мов яка колода назад у воду, на дно боту, звідки я був витяг його. Було очевидно, що він випив за вечір далеко більше, ніж я гадав, і що його поведінка в ліжкові була наслідком найвищого стану сп’яніння — такого стану, коли жертва його, як буває із божевільними, часто буває спроможна наслідувати зверхнє поводження людини цілком нормальної, цілком владної у своїх чуттях. Але холод нічного повітря справив на нього звичайний свій вплив — духова енергія почала піддаватися цьому впливові — а туманна свідомість нашого небезпечного становища, що її без сумніву він мав, помогла прискорити катастрофу. Тепер він був у цілковитому нечутті, і, річ певна, мав іще довго лишатися у такому стані.
Навряд чи можливо уявити собі надмір мого страху. Винний чад врешті вилетів мені з голови, лишивши мене подвійно боязким і нерішучим. Я знав, що ніяк не спроможен керувати ботом, що нагальний вітер та сильний відплив води мчать нас до наглої згуби. На нас, очевидно, насувався шторм; ми не мали ні компасу, ані харчу, і ясно було, що коли ми держатимем далі той самий курс, то до світу нас невидно вже буде з берега. Ці гадки, враз із безліччю інших, осявали мій розум із запоморочною прудкістю і на певний час цілковито спаралізували мене, відібравши спроможність до будь-якого зусилля. Бот наш гонив жахливим прудом, впрост за вітром, на всю шир розгорнувши і клівер, і ґрот, геть занурившися носом у піну. Це було чудо з чудес, що він не звихнувся боком до вітру — бо Август, як я вже казав, покинув стерно, а я занадто схвильований був і не подумав узятись до нього сам. На наше щастя, однак, бот наш держався просто, а я помалу хоч трохи опам’ятався. Тимчасом вітер страшливо міцнів; і що-разу, коли, поринувши носом вперед, ми зносилися на хвилю, сивий бурун позаду упадав нам на корму та затоплював нас водою. До того ж, я так усім тілом закляк, що за малим не губив уже всяке чуття. Врешті я скупчив у собі рішучість одчаю і, кинувшися до ґроту, спустив його притьмом геть. Як і можна було сподіватися, він перевісивсь за борт і, набравшись водою, зломив нам мачту та потяг її за собою в море. Тільки це й врятувало нас від нагальної гибели. Тепер я летів за вітром під самим клівером, часом зачерпуючи води, але вибавлений від жаху наглої смерти. Я взявсь до стерна і віддихнув з великим полегшенням, бачивши, що нам іще лишається, хоч і трудний, шанс на порятунок. Август і досі лежав непритомний на дні боту, а що він легко міг захлинутися (вода стояла там десь на фут завглибшки), я постарався хоч трохи його підвести та закріпити в сидячім становищі, обкрутивши линвою за поперек та прив’язавши до рим-болту на палубі кабіни. Отак усе влаштувавши, скільки спромоги було в моїм закляклім із холоду, перехвильованім стані, я припоручив себе Провидінню, і налагодився знести все, що могло настати далі, з усією можливою мужністю.
Заледве прийшов я до цього рішенця, коли раптом учув довгий, протяжний зойк чи лемент, мов би з пащі тисячі демонів — здавалося, він пройняв і сповнив собою все повітря круг нашого боту та понад ним. Поки віку мого, не забуду нестерпної агонії жаху, що її в ту мить я зазнав. Волосся мені стало сторч на голові — кров як замерзла в жилах — серце зовсім спинилося, заніміло, і не звівши й на хвилю очей, щоб узнати причину мого переполоху, як підтятий, упав я бездушно долілиць, на тіло мого товариша.
Спам’ятавшись, я побачив себе в каюті великого китоловного корабля «Пінґвін», що ішов до Нантукету. Наді мною схилялися люди; Август, блідий як смерть, розтирав мені скільки сила руки. Коли я розплющив очі, він розійшовся такими покликами утіхи і вдячности, що викликав ними сміх і сльози у присутніх, грубих на вигляд моряків. Скоро вияснилось, яким це чудом ми лишились живі. Китолов, що наскочив на нас, ішов круто до вітру, простуючи до Нантукету під усіма парусами, які лиш спромога було поставити; отже, він налетів на нас простокутно до нашого ходу. Кілька матросів були на дозорі, але не догляділи нашого боту, аж поки нам стало запізно розминутися — це їхній тривожний крик, коли вони нас забачили, так настрашив був мене. Величезне судно, кажу, перейшло понад нами вмент, так легко, як наше маленьке суденце перейшло б яку пір’їнку — без найменшої запинки в бігові. Від жертв не почулося ні єдиного зойку; тільки скрегіт легкий примішавсь до ревіння води та вітру, коли крихітний ботик, занурившись у хвилі, черкнувся на мить об кіль свого згубці; це було все. Думаючи що наш бот (а він же був без мачти) пущено собі десь на призволяще, як непотріб, капітан (Е. Т. В. Блок з Нового Лондону) намірявся іти своїм шляхом, не тривожившись далі цією справою. На щастя, двоє з дозорців заприсяглися, що бачили когось при стерні, і доводили, що є ще можливість порятувати цю людину. Виникла суперечка; Блок розгнівився і врешті сказав, що «він не повинен вічно глядіти за всякими яєчними шкаралупками; що нема чого зупиняти судно для такої дурниці; а коли хто потопився, так ніхто тут не винен; хай топиться і чорт його бери» — або щось у такому роді. Тут уступився штурман Гендерсон, як і вся команда, обурений такою безсердечно-жорстокою мовою. Почуваючи, що люди стануть за нього, він навпрост сказав капітанові, що отакі суб’єкти саме годяться на шибеницю, що він не скориться капітановому наказові, хоч би його за це й повісили, як тільки ступить на берег. Попхнувши Блока (той дуже зблід і не відказав ані слова), він направивсь на корму і, взявшися до стерна, скомандував твердо: «Під вітер!» Люди кинулися по своїх місцях, і корабель вмить повернув. Все це взяло разом яких п’ять хвилин, і гадалося, що навряд чи можна іще кого врятувати — коли тільки справді хтось був у боті. Одначе, як бачив уже читач, нас обох таки врятовано; і це либонь сталося наслідком двох майже незрозумілих, але на диво щасливих обставин — мудрі й благочестиві люди приписують такі речі нарочитій помочі Провидіння.
Поки судно ще поверталося, штурман звелів знизити малий бот і спустився у нього сам, узявши іще двох людей — здається, тих самих, що бачили мене при стерні. Вони саме виходили з-поза корабля на вітер (а місяць іще ясно світив), коли корабель сильно і тяжко хитнувся до вітру, і в цю саму мить Гендерсон, скочивши на ноги, чим-дуж гукнув матросам: «назад!» Він нічого більше не казав — гарячково вигукуючи тільки одне: назад! назад! Матроси вернули що було сили; але в цей час судно обкрутилося і сильно пішло наперед, дарма що вся команда на нім зусилювалась спустити паруси. Не зважаючи на небезпеку, штурман ухопився за ґрот-руслені, скоро зміг до них досягти. Другий велетенський вал вихилив у цей час із води правий борт корабля, за малим не до самого кіля, і тут відкрилась причина штурманового хвилювання. На блискучому й рівному дні корабля («Пінґвін» мав мідяну обшиву й звязки) появилось очам людське тіло, дивним способом зачепившись до нього і прикро об нього б’ючись при кожному порухові судна. Багато доконано марних зусиль, поки судно гойдалося на хвилях, і врешті, з нагальною небезпекою затопити бот, мене таки звільнено із цього погубного становища та взято на борт — бо це тіло ― це я був. Виявилось що один із цвяхів у основі судна вистав дещо із неї і стримів назовні; він запинив мене, коли судно переходило над моїм тілом, і прикував таким незвичайним чином до корабельного дна. Головка цвяха прорвала комір зеленої баєвої жакетки, що була на мені, і зачепила тильну частину шиї, вгородившися між двома сухожилами якраз понад правим ухом. Мене негайно покладено в ліжко — хоч життя в мені ніби зовсім загасло. Лікаря на кораблі не було. Капітан, одначе, виявляв мені всяку можливу уважливість — мабуть, щоб виправити у очах команди свою попередню жорстокість.
Тимчасом Гендерсон знову відчалив од корабля, даром що вітер тепер виріс у справжній ураган. Він плив недовго; коли тут спіткав уламки нашого боту; а скоро по тому один із його людей узяв запевняти, ніби він почув серед реву бурі призиви на поміч. Отже, безстрашні моряки вели свої розшуки далі, більше як півгодини; а тимчасом капітан Блок давав раз-у-раз сигнали вертатись, і кожна зайва мить перебування на хвилях у такому хисткому суденці повнилась їм нагальною і смертельною небезпекою. І дійсно, не можна собі збагнути, як такий невеличкий чотиривесельний ботик міг хоча на єдиний момент уникнути згуби; правда, що він побудований був для китоловної служби і мав у собі, як я згодом довідавсь, повітряні камери — таким способом, як це робиться в деяких рятівничих суднах на узбережжі Велсу.
Провівши в даремних розшуках згаданий вище час, вони вже рішили були вертатися до корабля. Та заледве зловивши цей рішенець, раптом слабенький крик почувсь від якогось темного предмету, що в цей час бистро мчав повз них. Вони погнались за ним і скоро перейняли. Це був цілий дек з кабіни «Арієля». Коло нього борсався Август, видно, в останніх муках. Коли його схопили, виявилось, що він прив’язаний линвою до бервена. Цю линву, як пам’ятає читач, я сам обвязав йому за поперек та прикріпив до рим-болту, щоб удержати його сидячи, і тепер, виходить, це стало йому єдиним засобом урятувати життя. «Арієль» був звязаний легко і, коли став потопати, основа його геть розрізнилась; як і можна було сподіватись, коли вода ринула в середину, дек із кабіни одірвавсь від основи і сплив (звичайно, з іншими уламками) на поверхню — він здержав на собі Августа і, таким чином, урятував його від страшної смерти.
Минуло більше години, як його узято на борт «Пінґвіна», поки він повернувся до пам’яти та міг зрозуміти, що сталося з нашим ботом. Нарешті, він зовсім отямивсь, і багато тоді розповів про свої почуття, коли був у воді. Коли вперше до нього прийшла якась степінь свідомости, він відчув себе під поверхнею, обертаючись колом, колом, незбагненно прудко, з линвою, що закрутилась йому трьома чи чотирма кругами на шиї. Мить по тому, він почув, що нагально йде вгору, аж раптом, ударившись сильно головою об щось тверде, знову запав у непам’ять. Вдруге очутившись, він цілковито володів уже мислями; але вони і досі були вельми туманні, помішані. Він тепер розумів — щось сталось; розумів, що був у воді, але рот його був над поверхнею, і дихав він досить легко. Може, в цей час дек швидко мчав за вітром і тягнув його за собою горілиць. Звичайна річ, що, поки він був у такому становищі, він майже не міг потопитися. А тут його валом кинуло просто на дек; так він і рішив залишатися, гукаючи час од часу на поміч. Саме перед тим, що містер Гендерсон знайшов його, він уже мусив був, знесилившись, пустити свою опору із рук і, упавши в море, віддатись загибелі. Через цілий час цих змагань він не мав ні найменшої згадки про «Арієля», а ні про інше щось, звязане із причиною його бід. Туманне чуття страху та одчаю неподільно посіло всі його здольності. Коли його врешті остаточно виловлено із води, сили мислі полишили його цілковито; і, як сказано вже раніш, минула десь ціла година на борту, «Пінґвіна», поки він дійшов повної свідомости свого стану. Що до мене, то мене повернуто з-понад самої грани смерти, розтираючи сильно фланелею, намоченою у гарячій олії — це надумав так Август, а всі інші засоби пробувано на мені, протягом трьох з половиною годин, зовсім марне. Рана на шиї, хоч і страшна своїм виглядом, мало мені насправді пошкодила, і незабаром я оправивсь од неї цілком.
«Пінґвін» прибув до порту коло дев’ятої вранці, витримавши один із найлютіших шквалів, які лиш бували коли поблизу від Нантукету. Август і я змогли заявитись обоє до містера Барнарда саме на снідання — на наше щастя, після вчорашньої бесіди сніданок трохи запізнився. Мабуть, усі за столом занадто були потомлені, щоб помітити наш до краю висилений вигляд — а для цього, звичайно, не треба було надто пильного огляду. А в тім, школярі можуть просто таки чудеса творити в обмані; ніхто, гадаю, із наших Нантукетських приятелів не мав ні найменшого підозріння, що до мене, чи до мого товариша, чи до нашого «Арієля» хоч трохи стосується жахлива історія, розказувана по місту деякими матросами — як вони наскочили в морі на якийсь корабель та потопили десь тридцять чи сорок бідолаг. Ми ж двоє часто балакали між собою про цю пригоду — і завсіди з трепетом. В одній із таких розмов Август щиро признався мені, що ні разу в житті не зазнав він такого болісного жаху і замішання, як на борту нашого крихітного суденця, коли уперше збагнув силу свого сп’яніння та відчув, що не має сили йолу противитись.
Ніколи із голого зважування pro і contra 1 не повинно з цілковитою певністю виводити якийсь висновок, навіть у найпростіших справах. Можна б подумати, що така катастрофа, як я розказав оце, в кінець охолодить при самім зародженні мою пристрасть до моря. Коли ж навпаки — ніколи ще я не нудьгував так палко за буйними пригодами, що ними красніє морякове життя, як за тиждень по нашому чудодійному порятункові. Видно, цього часу було досить, щоб стерти з моєї пам’яти усі тіні та виставити під живуще світло всі утішно-дразливі барви, всю мальовничість недавнього небезпечного випадку. Мої розмови із Августом що-день ставали частіші, чим-раз дужче сповнялись цікавістю. У нього була така маніра розповідати свої океанські історії (як я тепер гадаю, більше ніж уполовину сфабриковані), що вона як-найкраще годилася впливати на людину мого запального темпераменту і дещо похмурої, хоч і палкої, уяви. Дивно також, що він найсильніше збуджував мою схильність до життя моряків, саме коли малював найжахніші моменти мук та одчаю. Для світлих сторін цього малювання я не мав особливої симпатії. Я марив аваріями та голодними муками; смертю або полоном поміж дикунських орд; життям, змарнованим у сльозах, у горесті, на сірій якійсь, і одчайній скелі, серед неприступного, незнаного океану. Такі мари й жадання — бо вони дорівнюють, врешті, жаданням — властиві, як я пересвідчився потім, всьому численному людському племені меланхоліків — але в час, що за нього я тут кажу, я вважав їх немов би за віщі проблиски долі і почувавсь на повинності доконати їх, скільки стане моєї снаги. Август цілком поділяв мій душевний настрій. Річ можлива, справді, що наше близьке товаришування поєднало почасти й характери наші.
Десь вісімнадцять місяців по катастрофі із «Арієлем», фірма Ллойд та Вреденбурґ (звязана певним чином із торговим домом Ендербі — здається, в Ліверпулі) взялася лагодити та обладновувати в китоловну мандрівку бриг «Ґрампус». Це була стара, ветха посудина і заледве годилася вийти в море — навіть уже й по тому, як з нею зробили все, що лиш можна було зробити. Не скажу, право, чом це обрали саме таке судно з інших і добрих суден тієї самої фірми — але так уже сталося. Містера Барнарда призначено на команду. Август збирався із ним. Коли бриг уже був готовий, він часто мене вговоряв, що от, мовляв, тепер випадає прегарна нагода задовольнити мої мандрівницькі жадання. Він знайшов собі в цих намовляннях прихильного слухача—але не так то легко було влаштувати справу. Батько мій наче одверто не противився; але з матір’ю стала істерика на саму згадку про мій намір; а що-найважніше, дід — а від нього я багато сподівався — заприсягнув, що не дасть мені жодного шилінга, аби я тільки словом коли згадав про цю річ. Проте, всі ці труднощі, не послабивши мого бажання, додали тільки палива у вогонь. Я рішив іти на пропале; і, сказавши Августові про свій рішенець, ми взялися обоє вимисляти план, як би все це влаштувати. Тимчасом я остерігався уже говорити з кимось із родичів за цю подорож і ніби з цілої душі віддався своїм звичайним справам; всі рішили, що я покинув свій намір. Відтоді я часто обмірковував свою тогочасну поведінку з почуттям прикрости й дивування. Надзвичайне лицемірство, що ним я на цей такий довгий час перейняв кожнісіньке слово своє і учинок, може мені оправдатися тільки тими жагучими, дикими сподіваннями, що з ними зорив я вперед, на вживлення моїх віддавна у серці виношуваних мандрівницьких мрій. Доконуючи свій обманний план, багато в чому я конче мусив довіритися Августовій помочі; він під цей час майже цілими днями був занятий на борті «Ґрампуса», керуючи за батька деякими приготуваннями в каюті та трюмі. Вечорами, одначе, ми неодмінно сходилися та й обговорювали свої наміри. Так ми згаяли десь цілий місяць, не знайшовши жодного плану, що його можна було б сподіватись здійснити; врешті Август сказав мені, що рішився на крайній спосіб. Я мав у Нью-Бедфорді родича, містера Росса, і завів собі звичай час від часу проводити у нього в гостині два чи й три тижні поспіль. Бриг мав вирушати десь у середині червня (1827 p. ), і ми ухвалили, що за день чи два перед тим, як він вийде у море, мій батько дістане, як звичайно бувало, від містера Росса записку, із проханням, щоб я приїхав тижнів на два до Роберта й Еммета (його синів). Август узявся скласти цю записку і переслати її. Виправившись ніби до Нью-Бедфорду, я мав заявитись натомість до товариша, а він тимчасом мусив мені врихтувати на «Ґрампусі» схованку. Ця схованка, як він запевняв мене, буде досить догідна, щоб переховатися в ній кілька день, поки мені не можна буде показуватись. Коли бриг відійде так далеко від порту, що повернути буде вже ніяк, тоді, казав він, я улаштуюся зразу як слід, по-панському, у каюті; а що батько його, так він тільки щиро посміється на таку штуку. По дорозі ми стріватимем досить кораблів, щоб переслати додому листа та й пояснити усе моїм батькам.
Нарешті прийшла середина червня; все було готове. Записку написано і одіслано батькам; а в понеділок уранці я вийшов з дому ніби на Нью-Бедфордський пакетбот. Натомість я рушив просто до Августа, що дожидав на мене на ріжку однієї вулиці. Як ми перше гадали, я мав перечасувати, поки споночіє, а тоді закрастися на бриг; та що, на наше щастя, стояв густий туман, ми зважилися, не гаявшись, направитися до схованки. Ми пішли до пристани — Август передом, а я оддалік за ним, угорнувшися в грубий матроський плащ, так що нелегко було б мене розпізнати. Ми завертали саме за другий ріжок, поминувши колодязь містера Едмундса, коли раптом просто перед мене, віч-у-віч мені станув… не хто, як старий містер Пітерсон, мій дід! «Боже милостивий! що це, Ґордон», — вимовив він по довгій павзі, — «що тобі — чиє це ти дрантя нап’яв?» «Сер!» — відказав я, прибираючи, скільки можна було в цей критичний момент, вигляду образи й дивування та силкуючись гомоніти найгрубшим, який лиш можна собі уявити, голосом, — «Сер! Ви помиляєтесь непростимо; по-перше, я ніякий не Ґоддін; а, по-друге, як ти смієш, старий волоцюга, моє шикарне нове пальто називати дрантям?» Цілий свій вік я аж у крик регочуся, згадавши, як чудно старий джентлмен прийняв цю нагінку. Він ступив був од мене два чи три кроки назад, зблід увесь, тоді страшно почервонів, наложив свої окуляри, потім стягнув їх і зразу кинувся притьмом на мене, замахнувшись парасолькою. Але раптом став, мов би щось згадавши одразу; і тоді, повернувшись назад, чкурнув геть од мене вулицею, весь трясучись од гніву та мyрмочучи собі крізь зуби: «Нікуди не годяться — от тобі й нові окуляри — думав, Ґордон — а, будь ти проклят, гемонська Солона Вода, Довготелесий Том!»