— Степану Петровичу поталанило з консультантом. І я це… не з вулиці, — сказав він різкувато і повернувся, щоб іти.
— Чи сподобався вам готель? — наздогнало його її запитання.
— Готель? — зупинився він.
— Це ж я вам ранком порадила готель. Але, мабуть, він задорогий. Я не знала, що ви журналіст.
— Нічого, все нормально. В мене високі гонорари.
Жінка нічого не сказала, але в її очах з'явилась іронічна лукавинка.
Назад він ішов знову через центральний майдан. Надвечір'я війнуло росянистою свіжістю, запалило вітрини кав'ярень і крамниць. Електричні ліхтарі-смолоскипи освітлювали мармуровий фасад однієї з них. Із барельєфу на перехожих ошкірявся тигр. Проминаючи магазин, він прочитав неонову вивіску «Золото тигра». На бордовому оксамиті за склом ряхтіли хижим блиском золоті фігурки тварин. Черево магазину було наповнене, як скіфська чаша, таємничим урочистим сяйвом.
До ріки навпростець вів запущений сквер. Збоку церква з прозеленкуватою кам'яною огорожею. Посірілі, стомлені лавки в реп'яхах. Шатро липи в комашиному гудінні. А під ним старий у линялому піджаку, з такою ж линялою козою. Чи то він її пасе, чи вона його водить.
— Доброго вечора, добрий чоловіче, — привітався дід.
— Доброго вечора, — відповів він і від несподіванки зупинився. Ніхто з незнайомих не вітався з ним раніше.
Коза потягла старого геть, і він теж пішов далі. Але ця вечірня картинка, ця зустріч влили в його серце спокій, урівноважили день. І він сказав собі: «Все добре. Пливемо далі».
Увечері зателефонували з Тбілісі.
— Гамарджоба, генацвале.
— Гамарджоба, Coco.
— Щось негаразд, брате?
— Та ні, все стелиться.
— Ти впевнений, брате?
— Як ніколи.
— Там, де ти заліг, після кончини Кеші немає правильних хлопців. Якщо там щось колотиться, скажи — і я зніму п'яток бійців із Праги. Від тебе — тільки «фас».
— Усе під контролем, Coco. Я просто вирішив перевести дух. Тут гарні краєвиди, мінеральна вода.
— Тобі видніше. Ти старий лис.
— Ну от, уже й старий…