— Мені потрібна річ, яка б змогла зробити мене щасливою, — сказала Сабіна. — Я чула, що у вас є магічні манускрипти, котрі відкривають великі таємниці віднайдення гармонії…
Леві здивувався так, що з нього почала сповзати міцно приклеєна маска турка Османа, але отямився і запропонував пані кілька раритетів з алхіміко-розенкрейцерівської серії, що передбачливо тримав для допитливих поляків.
— Ось, чи не бажаєте анонімний твір «Вогонь саламандри», — розкланявся він, — вельми помічний при життєвій… — і, побачивши нещасну посмішку на блідих устах Сабіни, додав, — від меланхолії. Дуже рідкісна рукописна книга зі срібними застібками. Не можу навіть сказати, чи ще десь така є. Придбавши її, ви дізнаєтесь, чому саламандра, катована вогнем, ніколи не згоряє остаточно й відроджується заново. Є і рецепти…
— Як приготувати саламандру? — усміхнулась пані Сабіна.
— Ні, — сказав Леві, — в ній написано, як самому уподібнитися до саламандри.
Що за маячня! Я десятки разів смажив саламандр на вогні з голоду, і жодна з них не воскресла з попелу, подумав він про себе, але якщо пані в це вірить, то нехай.
Вони ще довго обговорювали різні містичні трактати, і Сабіна відчула, що їй зовсім не хочеться йти з крамниці Леві. Пані навмисне розпитувала його про все, що бачила на полицях, але через годину зібралась з духом й купила «Вогонь саламандри», виклавши на прилавок жменю злотих.
— Що за красуня! — зітхнув Леві, коли пані Сабіна сіла до карети. — Якби вона народилась в Стамбулі, то стала б улюбленою дружиною султана. Утім, і у Львові в неї, либонь, відбою нема від залицяльників.
Проте Леві очікував на візити не лише польської аристократії, але й раббі Нехемії Коена. А той не квапився завертати до турецького кварталу.
Тим часом до крамниці зайшов Фатих Кепе, щоб запросити нового букініста до батька, Селіма Кепе, на філіжанку кави.
— З радістю, — сказав Леві.
І замислився. Що могло трапитись в родині раббі Нехемії, якщо той відмовився від щоденної прогулянки східними куточками Львова? Зазвичай після вранішньої молитви, яку проводив у синагозі Нахмановичів, Нехемія Коен згортав талес, вкладав його разом з тфіллін в особливий оксамитовий мішечок, розшитий золотими нитками, прикрашений пухнастими китицями, і вирушав на прогулянку. Проминувши єврейські вулиці, де все було для нього знайоме, раббі, пройшовши крізь Татарську браму, завертав на Сарацинську, що її серед обивателів називали Поганською — або просто Поганкою, в той самий турецький квартал, де замешкав Леві. У невеличких крамничках, напханих всіляким мотлохом, раббі Нехемії щастило віднаходити єврейські манускрипти, світильники, амулети та інші старожитності, значення яких продавці не розуміли. Щонайрідкісніший рукопис з Каббали міг продаватися турком чи татарином за мізерію й лежати в одній купі з різним містичним мотлохом — сонниками, ворожільними таблицями, алхімічними байками, талісманами для породіль та колодою карт для гри в «тарок».
Аби не проґавити ймовірний скарб, раббі Нехемія Коен, пристрасний колекціонер, чия збірка єврейських книг вважалась найкращою в Галичині, наважувався покидати межі ґетто і йшов Поганкою. В оточенні іновірців він, звісно, чувся не так впевнено, як у себе на Староєврейській, але турки й татари, мешканці Сарацинської, відчували потаємний страх перед єврейським мудрецем. Вони приписували поважному раббі вміння творити дива, перетворювати людей на мишей і жаб, літати по Львову вночі (Селім, батько Фатиха Кепе, присягався у кав’ярні, ніби якось бачив постать Нехемії, що повисла в повітрі над дахами), а тому не наважувались обдурити чи обрахувати.
До того ж, після повернення Нехемії зі Стамбула, львів’яни стали вважати його ледь не праведником, який не побоявся задля істини прикинутися турком, проникнути в покої султана і розкрити правдиву суть ізмірського авантурника. Зробивши те, чого так і не вдалося домогтися його дідові, раббі Давидові Алеві, що також розмовляв з Шабтаєм Цві, Нехемія Коен купався у хвилях слави. Ореол людини, що викрила самого Шабтая Цві, завжди супроводжував Коена. Його ім’я із захватом вимовляли не лише в межах єврейського кварталу…
Не було такого дня, аби Нехемія Коен не ходив на Поганку. А якщо таке й траплялось, тоді усі розуміли, що він або нездужає, або трапилось щось направду незвичайне. Турецькі крамарі зітхали — і чекали повернення Коена, святого чоловіка, у якого було стільки проблем…
Того дня, поки Леві марно чекав на появу раббі, майже до темряви не вішаючи замок на двері крамниці, Нехемія Коен вийшов з синагоги Нахмановичів і вирушив, ні, не на Погансько-Сарацинську вулицю, а до зовсім іншого місця, в костел єзуїтів. Де пробув майже до вечора, мало не спізнившись на читання «Маарів».
Які справи могли бути у благочестивого юдея, знавця Каббали з отим клятим «Орденом Ісуса»? Що пов'язувало Нехемію з патером Несвіцьким, якого навіть вельми екзальтовані католички вважали виродком? Зараз довідаєтесь. Кілька років тому, в 1663-му, львівські єзуїти домоглися того, на що так давно чекали, і про що довелось просити їхнього покровителя, графа Липіцького — єврейського погрому. Погром вийшов, на думку єзуїтів, невдалий, тому цю історію швиденько довелося зам’яти. Проте граф зачаїв на громаду, пограбування якої не принесло йому очікуваних грошей, страшну образу. Він обклав євреїв величезними податками, судив неправедно, вимагав хабарів, чинив таку сваволю, що чимало заможних купців поквапились залишити Львів. Ґетто убожіло на очах. Жадібний граф буквально висмоктував з євреїв гроші, як вурдалак кров, і чим довше це тривало, тим важче жилося на Староєврейській вулиці.
У синагозі без перерви підносились молитви, більше схожі на ляменти, де усі євреї — чоловіки, жінки, діти, у спільному пориві, не шкодуючи горлянок, вигукували покаянні рядки. За які гріхи Ти покарав нас, Господи, — голосили вони, — тим, що послав графа Липіцького?! Невже ти не накажеш польському королю відібрати у графа ключі від міста? Бо він замордує нас до смерті…
Одного разу молодий Нехемія Коен, стоячи в тіні свого великого діда, Давида Алеві, почув розмову двох купців, що приїхали з Едирне.
Вони згадали ім’я якогось Шабтая Цві, уродженця Ізміру, що мав неймовірну владу над євреями Осяйної Порти і навіть — страшно вимовити — однодумці мали його за Машіаха. Купці запевняли, начебто Шабтай — великий каббаліст і може виконати будь-яке бажання. Хочеш гору золота — будь ласка, хочеш стати великим візиром — попроси Шабтая, той виконає.
Нехемія насторожився. Що-що, а Каббалу не можна плутати з домашньою магією, використовуючи власні сили для вирішення мирських завдань. Навіть його дід, що бідував у молодості, волів голодувати, аніж промовляти заклинання, завдяки яким порожній стіл міг наповнитися вишуканими — і кошерними — стравами. Злидар, який жив на мізерну платню меламеда, зібрану такими ж нещасними батьками його учнів, Давид Алеві жодного разу не скористався з такого ганебного способу наситити шлунок. І онука навчав цьому.
Тому Нехемія з пересторогою поставився до пропозиції купців передати Шабтаю Цві лист від євреїв Львова, де вони просили змістити ненависного графа Липіцького й віддати керівництво містом в руки кожного, хто був би терпимим до іновірців. Але листа львівські євреї все ж написали, навіть вклали у нього три стеблини, вирвані з превеликою обережністю під вікном графського особняка, в невеликому рукотворному парку a l'anglaise, пильнованому лютими псами.