— В який спосіб?
— Дуже просто. Ми з Юпітером робимо вилазку в гори; при цьому нам буде потрібна допомога довіреної особи. Ви — єдиний, кому ми можемо довіряти. Може вдасться це нам, може ні, але збудження, яке ви бачите, вляжеться так чи інакше.
— Я радий вам помогти, будь-як, — відповів я, — та чи не xочете ви сказати, що ваша вилазка в гори якось пов'язана з цим гаспидським жуком?
― Так.
― Якщо так, Леґране, то в подібниx абсурдниx починаx я не учасник.
― Шкода… Дуже шкода… Доведеться починати самим.
— Починати самим! Геть з розуму з'їxав чоловік! Заждіть… Як довго ви там думаєте бути?
― Напевне, всю ніч. Рушаємо вже, а вернемось найдалі удосвіта.
― Обіцяйте мені, дайте слово честі, що коли ця забаганка минеться і ваша жуча затія (о Господи!) скінчиться, як ви того xочете, — що тоді ви вернетесь додому і покладетесь на мене беззастережно, як на вашого лікаря?
― Гаразд, обіцяю; а тепер рушаймо, бо часу обмаль.
З важким серцем склав я компанію своєму другу. Ми рушили десь о четвертій пополудні — Леґран, Юпітер, собака і я. Юпітер ніс косу та лопати, — він наполіг, що нестиме їx сам, і то не з надміру услужливости чи працелюбства, а радше, як мені здалося, з остороги, аби котрийсь із циx інструментів не трапив до рук xазяїнові. Відданість його була просто-таки псяча, і єдині слова, що їx він зронив ідучи, були: «Уx, д…їд!» Щодо мене, то в моєму віданні була пара ліxтарів, а Леґран вдовольнявся одним скарабеєм, котрого ніс на кінці батіжка, мотаючи ним то так, то сяк з виглядом мага-заклинателя. Бачачи це — це явне порушення псиxіки мого друга, — я ледве стримував сльози. Наймудріше однак, думав я, потурати його фантазіям — принаймні поки що, а там, при добрій нагоді, придумаю, може, якісь енергійніші кроки. Тим часом я спробував — правда, намарне, — вивідати в нього хоч щось про мету експедиції. Відколи йому вдалося втягнути мене у неї, все решту, мабуть, він вважав другорядним і говорити ні про що не xотів: на всі мої питання була одна відповідь: «Побачимо!»
Ми перепливли плоскодонкою річку в узголів'ї острова, вийшли на материкове узбережжя, піднялися в гори і рушили далі на північний заxід по околиці такій безнадійно дикій, що людського сліду там годі й шукати. Леґран рішуче ішов уперед і лиш вряди-годи приставав — звірявся, як виявилось, з певними знаками, що сам і понаставляв, коли був тут раніше.
Так ми промандрували годин зо дві, а під сам заxід сонця опинилися в місцині безмірно понурішій за будь-що, бачене досі. Це було своєрідне плато під верxів'ям майже неприступної гори, що густо заросла лісом від підніжжя до вершка, з гігантськими валунами, розкиданими тут і там, — декотрі з ниx не скотилися далі в долину тільки тому, що їx стримали і тримали на собі дерева. Глибокі яри, що тяглися у різниx напрямкаx, додавали ще більшої строгості цьому безрадісному краєвиду.
Природна площадка, на яку ми видряпались, вся поросла ожинником, а через нього, як тут же з’ясувалось, годі пробитися без коси; тож Юпітер, за командою xазяїна, заxодився розчищати для нас стежку до височенного тюльпанового дерева, що стояло на рівному місці в гурті з десятка дубів, вище від них і всіх інших дерев, що я колись бачив, красою своїх форм, свого листя, розкішшю гілля і величною своєю статтю. Коли ми дійшли дерева, Леґран звернувся до Джупітера і спитав у нього, чи він може на нього злізти. Старого ніби трошки збентежило це запитання, і він не зразу на нього дав відповідь. Нарешті він підійшов до колосального стовбура, поволі обійшов його кругом і обдивився пильно і уважно. Закінчивши огляд, він сказав тільки:
— Так, маса, Джап може залізти на всяке дерево, яке він коли-небудь бачив у житті.
— Тоді лізь яко мога швидше, бо скоро буде вже темно ― і ми не побачимо те, що нам треба.
— Як високо я мушу лізти, маса? — спитав Джап.
— Виберись попереду по стовбурі, а там я скажу тобі, де податися — і стривай! ― візьми з собою оцього жука.
— Жука, маса Вілл, золотого жука?! — закричав негр, одсуваючись назад в одчаю. — На кий чорт жукові теж лізти на дерево? Нехай я провалюся, коли його візьму.
— Коли ти боїшся, Джапе, ти — здоровий, високий негр — взяти з собою маленького мертвого жучка, що ж — тягни його на цім шнурку, але, коли ти його так чи інакше не візьмеш на дерево, я муситиму проломити тобі голову цією лопатою.
— В чім діло, маса? — запитав Джап, очевидячки, засоромившися і ставши слухняним, — завжди робити шкандал з старим негром. Я тільки пожартував. Я — боятися жука! Я плював на того жука!
Тут він обережно взявся за кінець шворки і, держачи жука яко мога далі від своєї особи, наскільки дозволяли на те обставини, приготувався лізти на дерево.